Читати книгу - "Його жага, Альбіна Яблонська"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Камілла
Мене всю обдало потом. Холодним та липким. Тілом пробігли мурашки.
Як він міг це зробити — опинитися прямо тут, прямо зараз, поряд зі мною? Мені навіть не вірилось. Подумала на мить, що я заснула, сидячи в автобусі. Що проїхала свою зупинку і насправді не вийшла у Канзасі, а їду далі. І бачу кошмар — як знову потрапила до його рук. У його тенета. Марс огортав мене павутинням, наче вмілий павук. А я тріпотіла в його смертельних обіймах, хоч і розуміла — це моя лебедина пісня.
— Що ти тут робиш? — випалила я, озирнувшись. — Тебе тут… не мало бути…
Я відходила від нього, нервово задкувала назад. Кудись від прилавку ближче до виходу. Прораховувала варіанти відступу. Була готова зчинити шум і втекти, розчинитись у натовпі жвавого міста. Моє тіло готувалося до кидка — аби тільки втекти від хижака, не дозволити його іклам знову зімкнутися у мене на шиї.
— Виїхати з міста, покинувши будинок… — роздумував Марсель, прокручуючи в руці червону троянду, — це сміливе рішення. Я не думав, що ти так зробиш. Впевнений, що й Джош такого не припускав. Він упевнений, що його дружина дочекається його вдома. Буде рада бачити свого похмурого шерифа з обвислими боками. Місцями вже сивого, лисого, але такого доброго чоловіка. Адже Джош "такий добрий", — процитував він мене і задумливо понюхав квітку. — А чи справді він такий класний? Може, просто прикидається? — Марс підходив до мене ближче, примушуючи відступати до дверей, обійнявши кошик для Роббі. — Чому ти йому так сліпо віриш, мала? Хто він для тебе насправді? Може, він якось зачарував тебе, засліпив, тримає у заручниках? Чи є щось таке, про що я не знаю?
— Ти багато чого не знаєш. І цим все сказано.
— То поділися зі мною секретом, Кем.
Марсель наближався, "виганяючи" мене з квіткової крамниці. Я боялася, що мене схоплять сильні чоловічі руки. Що він оволодіє мною, не дасть продовжити шлях. Що Марс використовує момент, як хоче сам — заради помсти, заради розваги. Він думає лише про одне. І це не виправити. Але мені цього не потрібно — ані зараз, ані колись потім. Нам із ним не по дорозі. Я нічого йому не розповім, навіть якщо він проситиме про це.
— Я не хочу проблем, Марсель! Навіщо ти мене переслідуєш — я просто хочу спокійно жити, а не боятися, що за спиною стоїть хворий на голову, стурбований по вуха збоченець!
— Куди ти їдеш, кицю? Розкажи мені, пліз.
— Це не твоя собача справа!
Він прибрав від обличчя бутон і став пильно на нього дивитися.
— Отак завжди — хочу з тобою по-людськи, а ти викаблучуєшся. Наче я не та людина, яка може взяти тебе за волосся і притиснути до себе будь-якої миті. Бідолашна… бідолашна Камілла, — повторював він ці мерзенні слова і рвав одну пелюстку за іншою. Посипав тротуарну плитку гарним червоним цвітом. Схожим на крапельки крові посеред проспекту. — Не заздрю я тобі. Ох не заздрю. Ти опинилася між двома вогнями. Між Сциллою та Харибдою. Між молотом і ковадлом. Настав час обирати.
— Що ти маєш на увазі? — задихалася я, стоячи на краю пішохідної зони, біля проїжджої частини. Вже майже хиталась на бордюрі, тримаючи кошик із квітами для хлопчика. Боялася, що іще секунда — і зірвусь кудись навтьоки. — Про який такий вибір ти говориш?
— Якщо поводитимешся так безтурботно, то він тебе легко розшукає. Може, як детектив твій чоловік і не дуже, але при явних помилках з твого боку навіть дебіл такого рівня зможе вирахувати дівчисько з оберемком квітів. Десь посеред Канзасу.
— Я хочу, щоб ти мене відпустив. Дав спокій.
Мені вже сигналили машини. Вони пролітали у мене за спиною, а я косилася то в один бік, то в інший — не могла вирішити, куди тікати.
— Я ніколи не дам тобі спокою. Втім, як і він. І якщо ти будеш дзвонити по стільниковому зв'язку. Розплачуватимешся за покупки банківською карткою. Все це швидко виведе на слід бульдога.
— Чого ти домагаєшся?!
— Даю тобі безкоштовну пораду, — ступив він уперед, а я згрупувалася, щоб кинутись абикуди. — Не плати безналом. Користуйся готівкою. Ніяк себе не виявляй. Не роби зайвого, не афішуй свого місцезнаходження. Вимкни геолокацію в телефоні... І взагалі, — примружився Марсель, дивлячись на кошик, — навіщо тобі ці квіти, мала? Кому ти їх зібралась дарувати?
— Нікому, — зробила я рух ногою, але п'ята повисла в повітрі. Просто над дорогою. — Тебе це не стосується, Марс. Ти не мусиш у це лізти.
— Хто цей щасливчик, якому ти обрала такі симпатичні квіти?
— Ніхто.
— Хто ця людина, яку мені доведеться вбити, Камілло?
— Нікого не треба вбивати, перестань! — панікувала я. — Не треба, будь ласка!
— Хто це? Просто скажи мені адресу. Назви ім'я. Кому… — цідив Марсель крізь зуби, — призначені… ці довбані квіти?
Я подумала, що він може вийти на Роббі. Цей покидьок міг вистежити хлопчика. Я сама могла вивести його на сім'ю, до якої їду. Якщо він знайшов мене тут, знайде і там. Але я не можу йому сказати, куди прямую — кому ці квіти. Він ненормальний, він його викраде. Марс не зупиниться, щоб зробити мені боляче. І я не хочу, щоб через мої помилки постраждав хтось сторонній.
— Він ні в чому не винен, — сказала я тихо.
— Що? — напружився Марс і зробив рішучий крок уперед. Він спробував схопити мене за руку, але не встиг. Я зробила крок на асфальт, змусивши потік гальмувати і сигналити. Я не розуміла, що кою — була паралізована від жаху зрадити і Дороті, і її прийомного сина. — Про кого ти кажеш, Камілло?! Про кого, трясця?! Я все одно про нього дізнаюся! Чуєш мене?! Я все дізнаюся, Кем!
Він погрожував мені, стиснувши зуби. А я відходила все далі й далі від тротуару. Машини голосно сигналили, верещали покришками. Водії обурювалися, матюкалися, обіцяли провчити мене. Але я нічого цього не помічала, тільки чула його слова. Про те, що він знайде того, кому я обрала квіти. Він про все дізнається та зруйнує навіть це.
Тільки не це. Ні, Марсель. Навіть не смій. Ні. Навіть не смій. Я тобі не дозволю.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Його жага, Альбіна Яблонська», після закриття браузера.