Читати книгу - "Щастя у спадок, Лія Стейс"

Виявилося, по-іншому бути може. Тому що ще не встигло сонце сховатися за горизонт, як Довлатов стояв на порозі будинку, де жила Лара і Соня. Злий, як сто чортів, він грюкав у двері, немов по данину прийшов. Така нестримність не була притаманна чоловікові, проте сьогодні все йшло не так, як треба і його нервова система дала збій.

Все почалося з того, що вранці він прокинувся у ліжку сам. Лара просто взяла і втекла. Без жодних пояснень. Ця шалена жінка провела з ним одну з найпристрасніших ночей у житті, а потім пішла не попрощавшись, немов він просто був якимось хлопчиком за викликом. Це його жахливо роздратувало. Не те, щоб він розраховував на продовження стосунків чи щось серйозне, але й такого не очікував.

Далі ще краще! Ця блондиниста вертихвістка увімкнула повний ігнор. Вона не брала слухавку, не відповідала на смс, ігнорувала у соціальних мережах. А Рус, як справжній сталкер, намагався достукатися до неї. Для нього чомусь життєво важливо стало висказати цій бестії все, що він про неї думає. Та Лара просто не залишила йому такої можливості.

Потім він твердо вирішив дізнатися де вони живе у Дениса, та друг цього дня поїхав в обласний центр на якусь зустріч, і теж довго не брав слухавку. Додзвонився до нього Довлатов аж після обіду. Дізнавшись адресу Лари, він стрибнув у машину та одразу помчав туди, та дорогою наїхав на якийсь гвіздок. Шину, звісно, спустило. Довелося знову дзвонити Денису, питати номер телефону найближчого СТО та викликати евакуатора, якого довелося чекати, на хвилиночку, півтори години. І ось, злий і замучений, він стояв на порозі потрібного будинку і готовий був усіх собак спустити на Лару.

Та двері відчинила Соня. Довлатов тільки-но відкрив рота, щоб висловити все, що він думає, та бачивши, що перед ним інша жінка, а не та, яка весь день не виходила у нього з голови, враз стушувався.

— Мгм… Соню, доброго вечора. Чи не міг би я поговорити з Ларою?

Соня не дуже здивувалася, коли побачила на порозі Руслана. Все ж Петросівці не велике село і знайти тут потрібну людину не така вже й проблема. Особливо, якщо дуже цього хочеш.

— Привіт. Звісно, я зараз її покличу.

Лара вийшла на ґанок через кілька хвилин, які здалися Довлатову вічністю.

— Ну? — її голос був аже геть не привітний, — І що ти тут забув?

Руслан враз забув все, що хотів сказати, коли побачив її блакитні очі, що сяяли льодяним блиском і, немов обдавали крижаним дощем. Проте, він швидко взяв себе в руки

— Якого біса до тебе не додзвонитися?!

— Зайнята була, — буркнула дівчина, відвівши очі.

— Вигадувала, як би мене найкраще відшити? — голос Руслана був жорстким та владним,— то не треба було. Я зранку зрозумів все без слів.

— Саме тому ти зараз на моєму порозі? — саркастично поцікавилася Лара.

—Я …— запнувся на мить Довлатов…— Я просто хотів нормально поговорити, як цивілізовані люди. Нам же ще працювати разом. Хіба тікати від розмови це по-дорослому?

Тут вже Лара почервоніла.

— Руслане, не хвилюйся. На роботу це ніяк не вплине, — якомога холоднішим тоном сказала вона.

— Звідки знаєш? Це для тебе нормальна практика — спати з клієнтами? — єхидно поцікавився Довлатов.

— Це була помилка! — прошипіла Лара, — величезна помилка!  Для мене будь-які відносини з клієнтами — це абсолютне табу.

— Воно було і видно вчора...

— Ми були п'яні! — мало не кричала вже Лара!

— Аж настільки, що ти нічого не пам'ятаєш? — напирав Руслан.

Він був схожий на хижака, що нарешті вистежив свою здобич. Чоловік підійшов до Лари впритул. Вона навіть відчувала його дихання в себе на щоці.

— Не пам'ятаєш, як я цілував твої п'янкі губи? Не пам'ятаєш, як я пестив твої ніжні груди, граючись з їх вершинками по черзі? Не пам'ятаєш, як я входив у тебе раз за разом, підіймаючи на сьоме небо від насолоди?

— Не пам'ятаю, — тремтячим від хвилювання голосом прошепотіла Лара.

Довлатов різко відступив на крок назад.

— Отже, і я забуду. Але ти ще будеш шкодувати, Ларо, що в тебе така коротка пам'ять. Особливо вночі, лежачи у холодному і пустому ліжку…

— Хто сказав, що я буду вночі сама? — Лара зібрала останні крихти своєї сміливості.

Довлатов аж на обличчі помінявся.

— Щасливо, Ларо. Чекаю звіту по успішності  рекламної кампанії сьогодні на пошту. І, мабуть, я все ж  звернуся до іншої агенції. Я, знаєш, люблю, коли люди більш перебірливі та вірні собі. Ми не спрацюємося, — відрізав він і пішов.

Лара провела його поглядом, побачила, як його постать зникла за рогом, і лише тоді дала волю сльозам.

***

— Може, я нікуди не піду? — втішала подругу Соня. — На тобі он обличчя немає. Сядемо, поговоримо. пляшку вина відкоркуємо...

 — Та ні, іди. Навпаки, з Михасиком я відволічуся трохи. А вина мені точно не треба. Вистачить. Вже вчора наклюкалася на свою голову. Тепер наслідки розгрібаю.

Соня не хотіла лізти глибоко в душу, та все ж спитала.

— А може ти даремно не захотіла продовження стосунків з Довлатовим. Непоганий він наче…

— Не починай, я тебе прошу, — простогнала Лара.

— Мовчу-мовчу. Але чесно кажучи не знаю, чому ти така до нього категорична.

Лара й сама не знала. Вірніше вона здогадувалася. Річ у тому, що з цим чоловіком у неї різко з'явилося бажання зупинитися. Остепенитися. Спробувати щось серйозне. І це її добряче налякало. І нехай, вона казала, що це через те, що він її клієнт. І нібито причетність до політики її відштовхувала... Та головна причина була в тому, що цей чоловік за такий неможливо короткий період часу встиг добратися до її серця. Такого не вдавалося вже нікому мільйон років. Мабуть, востаннє, Лара відчувала таке в одинадцятому класі, коли закохалася у Дімку з паралельного. У неї серце замирало щоразу, як він виходив з класу, а душа трепотіла. О, Господи, тільки не це. Здається вона влипла ще глибше, ніж думала…

***

Цього разу Максим організував не екстремальне, а романтичне побачення. Він заздалегідь обрав красиву локацію з гарним краєвидом, привіз туди столик зі стільцями, гарно засервірував його, накривши білосніжною атласною скатертиною та срібним ранером з блискітками. Їжа, знову була з “Вовчої колиби”, бо вона і справді була йому найсмачнішою. Звісно, ще хлопець купив величезний букет троянд. Цього разу обрав червоні. Навіть одягнув білу сорочку, що сиротіло висіла у шафі вже, мабуть, з рік, та привіз з сотню свічок для створення ще більш романтичної атмосфери. А ще запросив саксофоніста. Занадто? Можливо, та він хотів щоб все було ідеально.