Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Бог у допомогу! — трохи хриплуватий голос пролунав із густих заростів очерету та рогози, до яких мені залишалося пройти по прямій метрів п'ятнадцять.
Від такого «добридень» я ледь повз настил не ступнув. Добре, що ближче до протилежного берега гать була не так замулена, як раніше і менш слизька. Інакше не втримався б на ногах. Що не кажіть, а водяний дух, нежить по суті, бажаючий людям у праці божої допомоги — це трохи занадто. Картина з області абсурду і такого сюрреалізму, що Далі відпочиває. Навіть на вихідця з третього тисячоліття.
А Полупуд нічого. Спершу потягнувся було за луком, з яким після зустрічі з туром не розлучався ні на хвилину. Але передумав... Ну, а чого?. Ворог не став би попереджати. Піднявся не поспішаючи, статечно і не менш голосно, відповів:
— І тобі нехай допомагає в усьому, чоловіче добрий, якщо не жартуєш. Озовися... Як давній звичай велить. Зроби милість.
У відповідь на побажання запорожця з протилежного берега тричі подав голос пугач.
— З Лугу, значить... — зрадів Василь, потім приклав складені «черепашкою» долоні до губ і повторив крик нічного птаха. — Пугу... пугу... пугу... Чолом тобі, пане-брате. Я — Василь Полупуд. Мінського куреня товариш. А ти ким будеш?
— Ото ж бо я дивлюся і думаю: хто ж це господарює в моїх угіддях, як на своєму подвір’ї... — замість відповіді, глузливо прокричав невидимий співрозмовник. — А це Полупуда нелегка принесла в добрий час. Та ще й не один завітав — з гаремом приперся. Чи не в магометанство перейти надумав... га, Василю? Ну, а чого... Як сказано в Писанні: «Кожному своє...» Комусь — у монастирі гріхи замолювати шлях стелиться, а хтось же і грішити повинен. Га-га-га... Як кажуть: не согрішиш — не покаєшся.
— Гм… голос видається мені знайомим... — спантеличено почухав потилицю запорожець. — Але не впізнаю, хоч стрель. Мабуть, давно не чув. А ну, веселун болотяний, гукни ще щось.. Тільки горло не дери сильно. Не приведи Господь, пояс розв'яжеться — перед русалками товариство осоромиш.
— О, та ти ще й глухим до того ж став... — глузливо зашаруділо у гущавині. — Зовсім охляв на старості літ... Тепер зрозуміло: навіщо гарем подалі від чужих очей вирішив заховати. У такого спорохнявілого пня відіб’ють усіх молодиць раніше ніж медовий місяць закінчиться. А то й самі повтікають.
— Стривай, стривай... Корсак?.. Ти чи ні? — невпевнено сказав Полупуд.
Потім струснув головою і з силою тріснув кулаком про розкритій долоні. Звук пролунав такий, немов поліном по довбні гримнули. — Далебі! Та щоб мені аж до самої смерті жодної чарки горілки не випити, якщо це не Іван Корсак! Покажись на люди, псячий сину! Поки я чоботи не замочив... Потім тобі це дорожче обійдеться!
Очерети, трохи збоку від того місця куди виходила гать, вибухнули реготом, потім зашелестіли голосніше, розсунулися і явили невисокого, можна навіть сказати, низенького чоловічка. Що називається «метр з капелюхом». Зодягненого в щось настільки несусвітнє, що насилу піддавалося опису. Найбільше схоже на мішок з діркою для голови, зметаний на живу нитку зі шкір декількох десятків степових лисиць. Причому хвости до загальної тканини не кріпилися, а звисали по боках, як пухнасті китиці. Голову його вінчала шапка такого ж крою, з двома хвостами і гострою мордочкою звіра замість дашка... Але смішним, при цьому, чоловічок не виглядав. Може, тому що підперезаний був шаблею, а може — через «яничарку» (* тип мушкета) в руці.
— Чолом тобі, брате Василю! — зобразив уклін, знімаючи шапку і змахнувши нею перед собою, немов міль витрушував. — Сто років не бачилися. Або й більше?
— Дивні діла твої, Господи. Справді, Корсак... — протягнув все ще невпевнено Полупуд, ніби щось заважало йому до кінця повірити власним очам. — Щоб мені... — Василь зам'явся, мабуть вирішивши, що вистачить уже обітниць, а то чого доброго, збудуться. — Іванку... Тебе ж в позаминулому році харцизи на палю посадовили? Чи збрехав Капуста?
— Ні, пане-брате, не збрехав...
Я стояв неподалік і бачив як потемніло обличчя Корсака, губи стиснулися у гірку складку і недобре примружилися очі.
— Уцілів, значить, побратим мій вірний? Втік від погоні... Молодець. Нажаль, так поспішав, бідолаха, що забув повернутися...
— Ні, Іване... — Полупуд говорив тихо, але голос його над водою звучав чітко і суворо. — Пусте верзеш. Не забув Лаврін тебе... Кінь його напівмертвим до дозору, що біля Колючого байраку виніс... Тільки й встиг козак, що про тебе розповісти, перш ніж Богу душу віддав... Але дозорні — люди підневільні. Сам знаєш... Не мають права з місця піти, поки заміна не прийде. Тож, про лихо що сталася з вами братчики тільки через тиждень довідалися. Вислали загін, звичайно... Та там і слідів уже ніяких не залишилося. Вигорів степ на кілька верст навколо. Випадково чи навмисно хто пал пустив, не зрозуміти, а шукати сліди на попелищі тільки час марнувати.
— Не знав... — Корсак тричі перехрестився і опустив голову. — Прости, брат Лаврін, погане про тебе думав. Зло на серце тримав... А воно, он як, виходить. Прости, побратиме мій вірний... Як побачимося на тому світі, там і обіймемося. Там і вибачуся перед тобою.
— Та як же ти, лисячий хвіст, із таких тарапат вискочити примудрився? Не розповіси? Чи, може, так з палею в заду і ходиш?
Від цих слів і глузливого тону, якими вони були вимовлені, мене аж пересмикнуло. Все ж про смерть і страждання треба якось інакше. Урочистіше чи що?.. Але тут же і зрозумів: у Дикому Полі життя і смерть настільки тісно переплетені, що стали нероздільними супутницями козаків. Звичайними, звичними і неминучими, як схід і захід сонця. Ось і говорять про них запорожці так само просто, як про риболовлю, наприклад... Добре клювало чи зірвалася рибина? Як там у пісні: «Двом смертям не бувати, а однієї не минути...»
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда», після закриття браузера.