Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

Суворе життя, жорстоке. І в той же час солодке. Бо не раби вони і не слуги, кожному, хто родом вище себе вважає або калитку товстішу має. І ніхто не владний над їхньою долею, бо немає над козаком нікого, крім Бога і присяги Товариству.

Воля! Ефемерне почуття... Його не можна помацати руками чи зважити... Вона не обіцяє м'яких перин і смачних страв. Не вабить золотими прикрасами чи коштовностями. Але, хто носив нашийник невільника або холопське ярмо, знає, ціну вільного життя: «Може, ляжеш НЕ ситим — зате, встанеш НЕ битим»! Напрочуд точно, краще і не скажеш...

— Чому не розповісти?.. — навіть бровою не повів Корсак, підтвердивши мої здогади, що сумбурним вихором пронеслися в моїй голові. — Все одно ввечері біля багаття треба об щось язик чухати, ось і послухаєш про моїх поневіряння. І про свої розкажеш... Судячи з обозу, ви теж не на запічку в просі відлежувалися. Хоча б цю седмицю. Але про нас після побалакаємо... А то джура твій плавники і зябра відростити встигне, якщо ми просто зараз побрехеньки правити затіємо.

Я і справді, поки давні знайомі обмінювалися вітаннями, стирчав посеред плеса ні в сих, ні в тих, наче лелека на жаб'ячому полюванні. Хоч і не на одній нозі, зате і не просуваючись ні вперед, ні назад.

— Твоя правда, Іване, — погодився Полупуд. — Не на часі, балачки. Маємо поспішати... Татарва слідом іде. А бабське військо — не козацький загін, та й корови лавою ходити не навчені... Ти сам як на острів добираєшся? Вбрід чи, може, човен де приховав?

— Є човен, — кивнув Корсак. — І навіть не один... Скажи своєму джурі нехай зі мною йде, разом ми швидше їх сюди переженемо, а ти молодиць буди... скільки спати можна? Сонце вже в воду заглядає.

— Петром кличуть... — пробурчав я незадоволений, що це опудало в лисячому хутрі говорить так, ніби мене тут немає або я худоба безсловесна. — І ніколи мені з тобою кататися. Знайдуться справи і важливіші... Поки переправа не розпочалася, віхи треба на всіх поворотах настилу потичити... А ти, якщо лінуєшся сходити двічі, прив'яжи один човен до другого...

Полупуд розреготався так голосно, що сполохав птахів. Зграя чайок або чогось дрібнішого з обуреним верещанням виметнулася з очеретів і закрутилася над плесом, оглушаючи околицю криком і шурхотом крил. Потім перенеслася трохи віддалік і знову пропала в заростях.

— Що, втер носа тобі мій учень? Ото ж бо... Ти хоч Івасю і Корсак, а все ж не найхитріший в степу звір. Петро молодий, та розумний. Отаманська голова... згадаєш моє слово.

— А що, подивимося... — незлобиво пробурчав його знайомий, скоріше для порядку, тому як я мав рацію, та й пропав з очей. Навіть не зашелестіло. Тільки по хитуючихся не в лад з вітром булавах рогози та китиць очерету можна було визначити, куди подався козак.

— Давай, Петре... — для порядку схвалив моє рішення Полупуд, не відриваючи погляду від зелених заростів і не відчуваючи, що смикає вус. — Рубай тички. Зазначай повороти. Бачу, ти краще за мене бачиш, що і де... А я, справді, піду народ піднімати. Час забиратися, від гріха подалі...