Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

уже сам, заздритиме, бо воно вже не видаватиметься йому вартим зусиль. Це все ще прийде. Звикнувши до природного збільшення смертності у своїй віковій категорії і звикнувши до певної пошани, пов’язаної з його минувшиною, він, шістдесятирічний чоловік, якого вже почнуть запевняти в бадьорості його духу, і то дедалі щиріше, не нарікатиме на свій вік, навпаки, робитиме з цього заслугу, приголомшений, що ця заслуга аж ніяк не видається йому сміховинною, навпаки, цілком адекватною. Цього всього не стримати. А можливо, завдяки засобам сучасної медицини йому буде ще й сімдесят. Ще не зайшло так далеко, щоб піклуватися про нього на кожному кроці. Звичайно, він потребує допомоги. Звичайно, він повинен берегти себе. Навіщо? Його пам’ять, хоча її вже не вистачає, щоб вивчити іноземну мову, стане дивовижною: він пам’ятатиме про найменші дрібниці, які коли-небудь займали його. Молоді (сорокарічні) сперечатимуться між собою, натомість він сидітиме й берегтиме себе. Його погляди вже не зміняться. Він щодня ходитиме на прогулянку, можливо, з ціпком, принаймні в капелюсі, щодня читатиме газету, щоб не гуляти в минувшині. Теперішнє? Він знає, як дійшов до цього теперішнього. Інколи він розповідатиме про свої особисті зустрічі з людьми, які збудували це теперішнє, про свою добу, що вже стала історією, щоразу те саме...

Чому він не повісився?

Камілла Губер, якби її запитали, що вона хотіла б робити або не робити, якби мала прожити тільки рік, у щонайкращому разі один рік, одразу б знала відповідь:

— Уже б не працювала.

«Що вона розуміє під працею?» — думав Ґантенбайн і, звісно, не запитав, удаючи, ніби йдеться про манікюр.

— Гаразд, — запитав я, — а що замість роботи?

Камілла, щоправда, не сказала, що робила б, але це можна було роздивитися й крізь її вибілені перекисом коси, коли невдовзі по тому знову зателефонував клієнт:

— Шкодую, — промовила вона, — ви набрали неправильний номер. — А коли за хвилину той подзвонив удруге, повторила: — Я ж сказала, ви набрали неправильний номер.

А манікюр вона робить далі.

Камілла вперше не потребувала ніякої оповідки, бо, здається, сама собі вигадала оповідку, лише без слів: про свій останній рік на землі, оповідку, мабуть, із перетворенням, оповідку, що народжується з почуттів, дає втіху й розраду.

Я відмовився від Ендерліна...

(Є інші люди, від яких я не можу відмовитися, дарма що дуже рідко зустрічаюся з ними, а то й узагалі не бачу. Я не казатиму, ніби вони переслідують мене в моїй уяві, бо я переслідую їх, мені цікаво, як вони поводилися б у тій або тій ситуації, й при цьому я не певен, як вони справді поводяться, їхня реальна поведінка може розчаровувати, але це не має значення, їм лишається ще простір моїх сподівань. Від таких людей я не можу відмовитись. Я потребую їх, навіть якщо до мене вони ставилися погано. А втім, дехто з них, може, вже й помер. Вони зв’язують мене довіку, і то через моє уявлення, що вони, опинившись у моїй ситуації, по-іншому почуватимуться, по-іншому діятимуть і по-іншому вийдуть із неї, ніж я, бо я не можу відмовитися від самого себе. А від Ендерліна я відмовитися можу.)

Оповідка для Камілли

(яка дає втіху і розраду):

Алі, як свідчить саме його ім’я, був араб, молодий чабан у верхній течії Євфрату, й настала пора, коли він захотів одружитися. Але Алі був бідний. Пристойна дівчина в тому краї коштувала тоді п’ятнадцять фунтів — забагато грошей для чабана. Алі мав лише десять фунтів. Почувши, що на півдні наречені дешевші, він уже не вагався, взяв свого віслюка, наповнив міхи водою і їхав на південь багато тижнів поспіль. Просто настала пора, коли вже треба одружитися, він був молодий і здоровий. Сповнений надії, з десятьма фунтами в кишені, він їхав отак униз уздовж Євфрату багато тижнів і харчувався фініками. Коли Алі нарешті добувся до обіцяного краю, там і справді не бракувало ані доньок, які йому подобалися, ані батьків, які хотіли їх продати, але й на півдні наречені тим часом подорожчали, і за десять фунтів годі було з кимсь побратися, навіть із бридулею. Дванадцять фунтів були звичайною ціною, за одинадцять фунтів можна було сторгуватися вкрай рідко. Алі торгувався не один день, але марно, на десять фунтів ніхто не погоджувався, лише ображався на таку пропозицію, тож коли Алі пересвідчився, що домовитися годі, він знов узяв віслюка, наповнив міхи водою й поїхав на північ, до смерті засмучений своїми десятьма фунтами в кишені, які він не використав, немов іще досі вірив у диво. І, звичайно, диво, яке заслужив Алі, не забарилося, бо він зміг побачити його. Диво сталося на півдорозі між півднем і північчю, коло криниці, де Алі напував свого печального віслюка й пив сам, він побачив дівчину ще не баченої краси, вродливішу за всіх, яких він не міг купити за десять фунтів. Але дівчина була сліпа. Який жаль. Зате вродою дівчина була краща від усіх, крім того, було навіть краще, що вона сліпа і в жодному джерелі не могла побачити, яка вона гарна, тож коли Алі сказав їй, яка вона гарна, всіма словами, що їх має у своєму вжитку арабський пастух, вона одразу закохалася в Алі й попросила батька, щоб він продав її йому. Вона була дешева, страхітливо дешева, бо батько прагнув позбутися сліпої: шість фунтів. Адже ніхто на всьому Євфраті не хотів сліпої нареченої. Але Алі взяв її, назвав її Аліл, посадив на свого напоєного віслюка, а сам пішов пішки. В селах, крізь які проїздив Алі зі своєю Аліл, люди не йняли віри своїм очам, ще ніхто не бачив вродливішої дівчини і ніхто навіть не мріяв про таку, тільки була вона, на жаль, сліпа. Та Алі мав ще чотири фунти в кишені й, приїхавши додому, повів дівчину до цілителя і сказав: «Ось тобі чотири фунти, а тепер зроби так, щоб Аліл бачила свого Алі». Коли цілителеві вдалося повернути дівчині зір і вона побачила, що її Алі в порівнянні з усіма навколишніми пастухами аж ніяк не гарний, вона однаково кохала його, бо він завдяки своєму коханню подарував їй усі барви світу, тож і вона була щаслива, й він був щасливий, і Алі та Аліл стали найщасливішим подружжям на краю пустелі...

Камілла розчарована:

— Що ж, — проказала вона, не підвівши очей і не припиняючи робити манікюр, — але ж це казка.