Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

— Зачекайте, — прошу я, — зачекайте!

Камілла тре пилочкою нігті.

— Казка тривала лише рік і скінчилася; внаслідок спілкування з Аліл Алі заразився і повільно, але невідступно осліп, і настали лихі часи, бо, тільки-но осліпнувши, Алі вже повірити не міг, що дружина кохає його, і щоразу, коли Аліл виходила з намету, ревнував її. Нічого не зараджувало, що вона присягала йому у вірності. Може, вона й справді ходила до інших пастухів, про це не відомо. Алі не бачив її, а оскільки не витримував такої непевності, почав бити її. Оце вже було справжнісіньке лихо. По-іншому він і не торкався своєї Аліл. Минув довгий час, аж поки Алі помстився, обіймаючи іншу дівчину, яка дедалі частіше заходила до його намету. Але навіть вона не зцілила його, навпаки, ставало дедалі гірше. Коли Алі з’ясовував, що коло нього тепер у наметі лежить Аліл, він бив її і вона плакала, той плач чули й надворі, тож Алі і Аліл стали найнещаснішим подружжям на краю пустелі. Про це знали вже всі. Коли про це почув цілитель, він пожалів Алі і прийшов зцілити його, дарма що той уже не міг заплатити ані фунта. Алі знову бачив, але не сказав своїй Аліл, що прозрів, бо хотів вистежити її, і таки справді стежив. І що ж він побачив? Побачив Аліл, що плакала, бо він побив її в наметі, й бачив, як вона витирає сльози, щоб прокрастися в його намет як інша дівчина, щоб сліпий Алі обіймав її...

— Та ну, — здивувалася Камілла, — справді?

Манікюр закінчено.

— Серйозно, скажіть мені, — запитала вона, складаючи ножички та пилочки, — ця оповідка правдива?

— Атож, — кивнув я, — думаю, що так.

А втім, я думаю, що й гра з окулярами для сліпих, і чорним ціпком, що стукотить об бровку, і пов’язкою для сліпих, яка щоразу, коли Ґантенбайн кудись виходить, лишається на рукаві якогось іншого костюма, тож він інколи змушений повертатися, просто нудна, і я б зрозумів, якби Ґантенбайн раптом відмовився від своєї ролі, й надто мене цікавить, як Ліля сприйняла б звістку, якби Ґантенбайн коли-небудь признався, що він бачить.

Спокуса ставала дедалі сильніша.

Навіщо прикидатися?

Я сиджу коло каміна, опівночі, зі склянкою в руці, у склянці крига, що подзенькує, як її ворухнути. Мабуть, я забагато випив. Наші гості нарешті пішли, тож знову стало важко вдавати Ґантенбайна і не казати людям, що я бачу. Я навіть поклав поліно в камін, поки Ліля читала газету, й придивлявсь, як поліно, лежачи на жаринах, які лишилися звечора, повільно закурилося; зненацька майнув перший вогник, невеличка, минуща синювата дика примха, що одразу і щезла, з хвилину курився дим, а потім знову спалахнув, потріскуючи, яскравий вогонь. Більше не відбувалося нічого. Ліля знову розповідала нашим гостям оповідку (яка здебільшого мала успіх) про сліпого Ґантенбайна в її гардеробній. Гості, як сказано, вже пішли, і навіть ми, здавалося, невдовзі підемо спати. Зі склянкою в руці і кригою в склянці, що стиха подзенькує, коли ворухнути рукою, я дивлюся на наше щастя. Чи Ліля справді ще вірить у мою сліпоту? Я бачу її ноги, ліва закинута на праву, її коліно, а водночас і напнуту сукню, далі бачу обидві руки, якими вона тримає розгорнену газету: заголовок із повідомленням про вбивство.

— А ти читав?.. — запитує вона.

Ставлячи такі запитання, вона не думає. Вона ставить їх дедалі частіше, хоч і в думці не має перевіряти Ґантенбайна.

— Так, — відповідаю я, — читав.

Пауза.

— Ні, — заперечує вона, — як тільки можна отаке!

Вона має на увазі вбивство.

— Який жах! — висновує вона.

Я п’ю, аж поки в склянці лишається сама крига, й зі склянкою в руці напружено чекаю, чи Ліля раптом не збагне, що я щойно сказав, але чекаю марно і, оскільки нічого не сталося, повторюю:

— Так, я читав.

Вона просто не слухає.

— Слухай, — каже вона, — а віскі ще є?

Є.

— Дякую, — каже вона згодом, — дякую.

Мовчання.

— Лілю, — кажу я, — я тобі щось сказав.

— Вибач! — каже вона.

Нарешті Ліля опускає газету, проте я бачу, що її обличчя анітрохи не здивоване, вона просто бере віскі, щоб слухати й запитати:

— Що ти сказав?

Я вагаюся.

— Я сказав, — повільно сміюся я і знову підношу до вуст склянку — саму пісну талу воду, тож у мене минає й сміх, — я сказав, що читав.

— Хіба не жах по-твоєму?

Вона й далі має на увазі вбивство.

— Атож...

Я бачу, що Ґантенбайнові тепер треба тільки мовчати й курити, і все буде по-давньому, але, мабуть, на нього найшло шаленство, — я можу уявити собі таке, — шаленство, яке не доведе до добра, я знаю це і тримаю свою порожню склянку від віскі обіруч, щоб Ґантенбайн не розбив її об стіну. А що тут удієш? Я бачу поліно, що яскраво палахкотить у каміні, бачу Лілю, як вона п’є, а потім знову бере газету, заголовок із повідомленням про вбивство.

Я лише уявляю собі:

Спершу без слів, вочевидь опанувавши себе після того, як розбив склянку від віскі об стіну, побілівши від збудження й навіть сам до ладу не знаючи, чого він, власне, хоче, Ґантенбайн лише знає, що було б краще мовчати, але скалки — це скалки, тут уже нічого не зміниш, навіть коли він мовчить, Ґантенбайн перебуває у стані, що справді перелякав бідолашну Лілю, він без окулярів (хоча знімав їх тільки під час обіймів і коли плавав), тремтить від каяття, що він тепер (власне, навіщо?) виказав свою таємницю; він не сліпий, каже він, з окулярами в руці походжаючи по кімнаті, о ні, не сліпий, сміється він, не дивлячись на Лілю, сліпу від люті, а він тим часом хрипко викрикує й розповідає, що рік у рік і день у день він бачив геть усе, так, бачив, байдуже, вірить Ліля чи ні, він не сліпий, кричить він так, що чують усі сусіди, і аж піниться з люті, що Ліля, почувши його одкровення, не падає на підлогу, а тільки збирає скалки, поки Ґантенбайн, показуючи, що він не сліпий, мовчки перекидає копняком стільця, а потім знову каже, що він усе бачив, геть усе, і її мовчання не заспокоює його, він дивиться