Читати книгу - "Теплі історії в конвертах"

— Так, звісно, поговорімо про це...

— Не по телефону! Приїзди до готелю «Чотири сезони», де сьогодні висадив мене. Вулиця. як там її? Червоноармійська, тридцять три, триста тридцять третій номер. Я сказала на рецепс... коротше, тим, які в холі сидять, щоби тебе пропустили.

— А як же твоя зустріч?

— Забудь за ту зустріч! Усе поясню. То ти приїдеш?

— Буду щонайбільше за двадцять хвилин.

— Я чекаю, — схлипнула Лариса та натиснула кнопку переривання зв’язку.

Решта вечора запам’яталася їй погано. Приїхав Марко, вони довго розмовляли — про її матір, про те, що з нею зробили ті покидьки, про те, як важко їй ведеться дотепер, дарма, що сталося це понад три роки тому, про її батька, який з’їхав жити до села і з яким вони дуже рідко зідзвонювалися.

Марко втішав її, як рідну, неймовірним чином добираючи слова — не такі, що їх здатен промовити перший-ліпший, а правдиво чудодійні.

Здається, якоїсь миті саме Лариса побачила в його очах не лише друга, а й декого понад це.

Лара засинала на грудях Марка, відчуваючи себе майже щасливою.

Далі — сама темрява глибокого сну.

Після такого вечора Лариса проспала потяг, який одійшов на Київ заледве по півночі. Утім, її заощадливість виявилася корисною штукою, поготів укупі з «Бла-бла-кар» жінка виїхала в обід новеньким «Опелем» разом із дуже приємним подружжям, яке заледве не всю дорогу гомоніло про особливості вирощування різних рослин в умовах балкона міської багатоповерхівки.

Раніше був найприємніший за останні більш як три роки ранок. Марко так само не потрапив у свій поїзд, тож вони дозволили собі добряче відлежатися, насолоджуючись тим, що не треба кудись прожогом бігти, щось вирішувати, із кимось зустрічатися, вирішувати дріб’язкові буденні питання.

Душ, сніданок у номер («Це входить у вартість», — запевнив адміністратор телефоном) — щоправда, на одну персону, проте вони цілком успішно розділили його на двох.

Було також і довге прощання на пероні автовокзалу, звідки Ларису мусили забрати знайдені через Мережу попутники.

— Ми ж іще побачимося, чи не так? — питала вона пошепки, не полишаючи Маркових обіймів.

— Звісно. Ми обов’язково зідзвонимося! Спершу я порозв’язую деякі нагальні робочі питання, а відтак муситимемо щось вирішувати.

— Щось вирішувати? — Лариса ніяково всміхалася. Далебі, із цією людиною, яка подарувала їй миттєвості справжнього життя, а не животіння, вона ладна була вирішувати що завгодно.

— Так. Але спершу — робота...

І от, вона сиділа в салоні «Опеля», що нісся порожніми шляхами в напрямку Чернігова (навіть без зупинки в Києві), розглядаючи довколишні пейзажі та мало переймаючись діалогом подружжя, яке саме дискутувало, чи варто підв’язувати кімнатні помідори. Вона була просто щаслива, невимовно й щиро щаслива, і здавалося, немов жодних проблем ніколи не було. Навіть про смерть матері вона наразі могла думати як про подію з минулого, а не як про надокучливого привида, що переслідував її останніми роками.

Десь під Черніговом, коли сутінки вже перетворилися на ніч, Лариса вирішила, що завтра — максимум післязавтра — поїде на кладовище й зробить те, що мусила дуже давно: вона захотіла навідати могилу матері (і Петро, до слова, спочив неподалік). А ще потрібно зателефонувати батькові й запитати, як йому живеться. Принагідно, може, навіть побачитися з ним, бо горе, що, навпаки, об’єднувало чимало родин, розкидало їх у різні боки. Ну, і бажано знайти роботу, не пов’язану з постійним сидінням у чотирьох стінах, але це вже в подальшій перспективі...

Двері у квартиру виявилися незамкненими. її обдало холодним потом; менш за все після такої чудової подорожі зараз хотілося вірити в те, що її квартиру пограбували. Безумовно, нічого аж такого цінного там не було, проте комп’ютер, телевізор та інша техніка вартувала сяких-таких грошей.

«Може, вони досі всередині? — сяйнула Ларисі жахлива думка. — Чи не варто було б викликати зараз поліцію?» Вона застигла перед власними дверима, прислухаючись. Звідти не було чути жодного звуку. Навіть кішки ніяк не зреагували на звук ключа в замку, що було дивно, позаяк ті завжди зустрічали свою хазяйку нетерплячим нявчанням.

А що, як.

— Якщо ці курвалі вбили моїх котиків, то я власноруч повідриваю їхні довбешки! — рішуче відрізала жінка та — де й подівся переляк? — розчахнула двері.

Б. чекав просто в коридорі. Він сидів на невеличкій взуттєвій шафці, тримав у руках книгу та усміхався, а при його ногах лащилися кішки — усі троє одночасно. Ларису миттю огорнув затишок: перед нею був її батько.

— Як ти додумався до такого, тату? Що це все означало?

Вони сиділи на все тій же запилюженій кухні з немитими вікнами, пили трав’яний чай і намагалися сказати одне одному все, про що мовчали ці роки. Виходило далебі не дуже добре, бо донька з батьком не бачилися аж задовго; розмова наживо — це зовсім не те саме, що теревенити телефоном про щось на зразок нових викрутасів мінливої погоди або зростання тарифів на комунальні послуги. Тож спершу вони обмінювалися малозначимими репліками на взірець: «Іще чаю?» або «Цікаво, чи довго триватиме це раннє тепло?» Лише за кількадесят хвилин позірна «світська бесіда» ввірвалася, і донька почула те, що тато, певно, стільки років наважувався їй сказати:

— Мені було боляче усвідомлювати, що ти повільно вбиваєш себе тут, у цій квартирі, — Ларисин батько відпив іще чаю. — Знаєш, опісля смерті твоєї мами я довго не відчував твердого ґрунту під ногами, ніяк не вдавалося зібрати докупи думки. Ніби весь світ просто припинив існувати, обернувся на якусь... декорацію, чи що.

— Дуже знайомо, татку, — лагідно мовила Лариса.

— Але я таки знайшов у собі сили відправити минуле туди, де йому місце, — в минуле. Твоя мама була чудовою жінкою, і те, що зробили з нею ті виродки, не має назви, але ж її вже ніщо не поверне. Хтозна, як довго вертався до тями, та я це зрештою зробив. На відміну від тебе: ти й далі сиділа у своєму помешканні сиднем, і хоч скільки я намагався висмикнути тебе з чотирьох стін, ти не реагувала.

Лариса замислилася. Батько дійсно запрошував її до себе або ж пропонував приїхати погостювати щоразу, як вони говорили по телефону. Утім, вона знаходила нові й нові відмовки: навалилося забагато роботи, самопочуття не дуже гарне — словом, колись, не зараз, пізніше, пізніше, пізніше... Найчастіше все це були відверті нісенітниці; тепер