Читати книгу - "Теплі історії в конвертах"

— Знаєш, я вже далеко не молодий, — вів далі тато, — і не вічний. Але поки я тут — життя має тривати, і саме це я хотів показати тобі. Уселити в тебе віру. Я ж твій батько, а не стороння людина. Та ти щоразу відмовляла.

— Вибач мені, татку.

— Не вибачайся. Це не твоя провина. Горе, врешті-решт, кожен переживає по-своєму.

Лариса роздивлялася батька: сивина тепер укривала його чуприну не місцями, а суцільно, на обличчі з’явилися глибокі зморшки... Та, попри це, із його лиця не сходила усмішка, ніби насправді йому

років сорок і він має нестримну жагу до життя, а все зовнішнє — це просто якісний грим.

— Але як же тобі спала на думку ідея з листом? — запитала Лариса. — І звідки була така впевненість, що я дійсно пристану на ці божевільні пропозиції?

— Оскільки ми не могли зустрітися, я вирішив діяти хоч якось. Ти змалку захоплювалася таємничим. Напевно, вже не пригадаєш, але ти дуже любила писати листи в Лапландію напередодні кожного Нового року та щиро чекала на відповідь...

— Саме тому ти вирішив висилати листи?

— Не тільки, — батько прокашлявся. — Передусім я сподівався, що до дії тебе спонукатиме щось нетипове. Оскільки зараз уже ніхто не користується поштою, віддаючи перевагу тим стопекельним машинам, — тато кивнув у напрямку кімнати, де стояв комп’ютер, — то це мало спрацювати.

— Спрацювало, як бачиш. Але. для чого це?

— Бо був упевнений: лише вихід за межі квартири — не вимушений похід до крамниці, а дещо більше — зможе вселити хоча б трішечки віри, що життя триває. Я дуже хотів, аби ти побачила цей чудовий ранній березень, людей, які насолоджуються ним. Звісно, я сумнівався, що ти поїдеш у далеку дорогу.

— Так, сумнівалася і я, — засміялася Лариса.

— .Але зробив ставку на те, що Кам’янець-Подільський тобі сподобався, коли ми їздили туди багато років тому. Ти майже напевно не поїхала б до якоїсь місцевості, де ніколи не була раніше. Та це й було занадто, бо ж і так довелося дуже різко виходити зі ступору. А тут. грубо кажучи, я сподівався на твої спогади.

— Так. Якби це був не Кам’янець, а якийсь. не знаю. Ужгород чи щось таке, я б точно туди не потикалася, — погодилася Лариса.

— Бачиш! І мій подарунок полягав не в тих наїдках, які ти так любиш, не в подорожі як такій. Я хотів подарувати тобі розуміння того, що життя прекрасне, а деякі наші спогади — важливі, дорогі серцю спогади, безсумнівно, — потрібно вміти відпустити, щоби йти далі. Тобі тридцять років — лише тридцять років! — і попереду ще стільки всього чудового, а ти немов поставила на собі хрест.

На очах жінки забриніли сльози. Пам’ять знову намалювала труну, по якій нетерпляче стукотів дощ, але цього разу спогад не затьмарював собою реальність, а був просто спогадом — безумовно, болючим і важким, та вже далеко не таким страхітливим. Батько казав слушно: треба жити. Мама навряд чи хотіла, щоб її єдина донька назавжди замкнулася в собі.

Тато немовби прочитав доччині думки:

— Гадаю, у мене вийшло щось змінити в тобі. Ти зараз плачеш, але вже видаєшся більш живою. Тобі сподобалася поїздка, серденько? Розкажи мені, як усе минуло.

І Лариса стала розповідати, розпочавши з ідіотської ситуації на ринку та завершивши пригодами з Марком у Кам’янці-Поділь-ському. Вона не приховала від батька зовсім нічого, а дещо навіть трошки перебільшила. Не раз і не двічі вони двоє сміялися з нещодавніх пригод, допиваючи вистиглий чай, а Чернігів за вікном поволі поринав у сон.

— Марко — чудовий чоловік, тату. Мені з ним затишно, добре і якось... правильно. Але він увесь час у роботі! Узагалі, можна назвати дивом, що накрилася мідним тазом та його зустріч із корейцями і ми мали час погуляти.

— Знаєш, подекуди правдиві барви життя нам затьмарює не так минуле, як теперішнє. Надмірне захоплення роботою — це також свого штибу спосіб не бачити очевидного, — усміхнувся батько. -Скажи, ти хочеш чогось більшого за випадкову зустріч із цим чоловіком?

— Так, я дуже цього хотіла б! Але він живе так далеко й має так мало часу.

— Ну, по-перше, Київ — це не так далеко, як, скажімо, Берлін або Гельсінкі. А по-друге, я впевнений, ти знаєш, що робити. Правда ж?

— Ти не дарма подарував мені фотоальбом, тату. У ньому досі лежить його візитівка.

Електронний лист із невідомої адреси та з чудернацькою темою «333» надійшов Маркові ближче до кінця березня.

Олександра Ковель. Мамина французька скринька

— Мамусь, ма-а-а-а-м! Я теж хочу-хочу-хочу собі таку скриньку з казками! — усе не стомлювалося щебетати п’ятирічне дівча, укотре переглядаючи старенький мультфільм про домо-вичка Кузю.

Невдовзі Лада отримала таку омріяну скриньку під новорічну ялиночку й бавилася з нею, ніби чудернацькі казки насправді живуть усередині. Вона відкривала її та заворожено вимальовувала кімнату неймовірними розповідями. Дитяча уява, татові оповіді та мамині казки оживили дерев’яний виріб, огорнули дивовижними таємницями. Скринька, розписана казковими жар-птицями, оселилася біля дитячого ліжечка й назавжди випровадила страшного бабая зі сновидінь.

...Весни змінювалися черешневими літечками, смачні запаси солодкого варення сповіщали про нові зими, а казкова скринька незмінно вартувала ліжечко донечки.

— Ладонько, а хочеш, розповім тобі величезну таємницю? Але вона лише для дорослих і слухняних паняночок! — вабила цікавими розмовами мама.

— То ти все правильно про мене сказала, — оченята маленької мазунки відразу загорілись, — хочу-хочу-хочу! Мамунь, ну розповідай скоріш!.

— Коли ти була маленьким карапузом, твої жар-птиці ховали у шкатулці тисячі різнокольорових казок. Щовечора ти дивувалася квітковим вальсам, дивам і чарам, принцесам та королевам із ка-

рамельних замків і звірятам, які з тобою розмовляли... Але твоя скринька подорослішала разом із тобою. Уявляєш?

— Мам, ти це серйозно? — здивовано поглянула донька.

— А ти думаєш, що дівчатка дорослішають та перестають вірити в дива? Слухай, панянко, далі. У кожної дівчинки є власна чарівна скринька, куди вона складає всі свої секрети, мрії, бажання. Спробуй і ти довірити отим жар-птицям свої таємниці. Які саме -вирішуй сама, але пам’ятай: там час від часу ти знаходитимеш минуле, оберігатимеш