Читати книгу - "Вояки"

такого проекту. Якщо уважно розглянути випадок в Еквадорі, з якого все почалося, то можна побачити, що насправді він не міг слугувати доказом небезпечності чи люті акул. Якщо він щось і доводить, то тільки незацікавленість із боку акул. Офіцер, що діставався до берега в рятувальному жилеті 31 годину, вибрався з океану непокусаним, хоч акули супроводжували його майже весь час.

Поширення підбадьорливої статистики та фактів щодо небезпеки могло б краще зберегти бойовий дух. «Правдива інформація, — писав Макінтайр, — була б набагато корисніша щодо пом’якшення тих страхів, ніж розроблення хоч би якого там репеленту». На початку 1944 року флот так і зробив. Відділ підготовки льотного складу поширював серед майбутніх авіаторів брошуру «Сприйняття акул» (Shark Sense) — на 22 сторінках наводилися факти, які мали б заспокоїти літунів, вони були проілюстровані смішними малюнками акул, що зіщулювалися зі страху, пітніли, тікали з вигуками «РЯТУЙТЕ!».

І це була правда. В огляді 2500 звітів авіаторів щодо виживання в морі протягом Другої світової війни є лише 38 випадків, коли акул бачили, тільки 12 з них закінчилися каліцтвами або смертю.

Хоч би як заспокоювала брошура, у ній не було відповіді на запитання, які виникають у людей, що опиняються в морі після катастрофи. Чи правда, що акула може відчути краплину людської крові в океані води? Як шум впливає на акул — вони зацікавлюються чи лякаються? А рух? Дехто, зокрема й той еквадорець, указували, що удари по воді відлякували акул, інші висловлювали припущення, що це їх приваблювало. Ніхто насправді не знав.

У 1958 році керівник відділу біології Управління військово-морських досліджень, Сідней Р. Геллер, взявся шукати відповіді. Він фінансував створення групи з вивчення акул (Shark Research Panel) та допоміг створити базу даних з нападів акул (Shark Attack File), у яку збирали відомості про напади акул на людей по всьому світі та яка існує і в наш час під назвою Міжнародна база даних нападів акул (International Shark Attack File). Статистичний аналіз зібраних у цій базі даних за дев’ять років виконав Дейвід Болдрідж. Це дало світові — цитую статтю, опубліковану Національною службою морського риболовства в 2013 році,— «більшу частину того, що ми сьогодні знаємо про напади акул». Майже все інше — результат фінансованого в 1950-х роках Управлінням військово-морських досліджень вивчення хижацьких інстинктів, нюху та способів харчування акул.

Як сказав Болдрідж авторові опублікованого в журналі «Марін фішеріз рів’ю» історичного огляду досліджень акул, «якщо у вас з’являлася хороша ідея щодо дослідження акул, вам треба було йти до Сіда».

Алберт Л. Тестер прийшов до Сіда. Він мав хорошу ідею, три види акул в океані неподалік свого будинку, а ще — баків зо два з морською водою завдовжки по 50 футів[156] для експериментів. Тестер працював в Еніветоцькій лабораторії морської біології на Маршаллових островах (Еніветок — один з атолів, на якому, разом з Бікіні[157], США випробовували атомні бомби, лабораторія збирала дані щодо впливу радіоактивних випадів на життя в морі і — якщо хто-небудь відстежував сторінки некрологів у наступні десятиліття — на еніветоцький персонал). Тестер намагався виявити, що саме приваблює акул до здобичі. На що більше покладаються акули, коли полюють: на зір чи на нюх? Якщо на нюх, які запахи їх приваблюють? Чиї запахи?

Почну з доброї новини. Людська сеча акул не приваблює. Коли в бак, а Тестер досліджував чорноперих акул, виливали від половини чайної ложки до третини чашки сечі, акул це не зацікавлювало. Ні збудження, ні відрази. Акули просто помічали наявність речовини у воді, що підтверджувалось швидкими змінами напрямку їхнього руху. Мабуть, помітивши сечу в басейні, так реагував би будь-хто, якщо в нього немає ні брів, щоб їх підняти, ні плечей, щоб ними знизати.

Також акул не цікавить людський піт. У приміщенні, де проводили експерименти з акулами, було достатньо тепло та волого, щоб Тестер та його студенти могли зібрати піт, промокаючи тіла одне одного губками та викручуючи їх у відро з морською водою, яку потім вилили в бак з акулами. Реакція акул, і їх важко в цьому звинувачувати, загалом була помірно негативна. Піт самого Алберта Л. Тестера викликав у них найбільшу відразу. Навіть у такій слабкій концентрації, як один до мільйона, піт Тестера змушував піддослідних чорноперих акул трусити головою та «швидко покидати ділянку».

Піт, що виробляється екзокринними залозами, розташованими по всьому тілу, для охолодження, відрізняється від поту, що виділяється під впливом емоцій чи стресу. Якби Тестер проробив те, що робили зі мною мої друзі з Центру хімічних відчуттів Монелла, — взяв зразки їдких виділень під пахвами, які з’являються в людини в стані стресу, — результати могли бути б інакші. Відчувши запах стресу, що може бути пов’язаний з легкою здобиччю, акули могли перейти до нападу.

Саме це стається, коли вподобана акулою здобич впадає в стресовий стан. Акула відчуває їжу, яку можна здобути без особливих зусиль, і наближається, щоб атакувати. Тестер доводив до стресу морських окунів, «створюючи загрозу рухами палички» в діжці (решта людей називають такі дії помішуванням). Потім воду з діжки, надавши їй наукової назви «вода з-під знервованих морських окунів», вилили в бак із акулами, що спровокувало останніх на «шалену реакцію полювання». А що на той момент здобич перебувала за межами баку, то ми точно знаємо, що таку реакцію ні вигляд, ні шум збуджених окунів спричинити не могли. Отже, це повинна бути якась хімічна речовина, що виділяється крізь шкіру чи зябра. І це не був просто запах морських окунів. Коли в бак лили «воду з-під спокійних морських окунів», акули на неї майже не реагували.

Риб’яча кров та нутрощі, можна сказати, кричущі оповісники риб’ячого лиха — також викликали енергійні хижі рухи акул. Хімічний сигнал такий потужний, що акул можна було примусити зжерти пацюка, який зазвичай не викликає в них гастрономічного інтересу, коли змочити його шкіру «кефалевою сумішшю» (цілих кефалей перемелювали в блендері, додавши трохи води). Під час іншого експерименту акули атакували кухонну губку, просякнуту тілесними рідинами риб. «Акули, — писав Болдрідж, — кидаються практично на все оброблене риб’ячим “соком"».

Зокрема на прихильників підводного полювання. Особливо наражаються на небезпеку ті, у кого здобич причеплена до пояса чи тягнеться за ними на линьку. На час, коли Болдрідж робив аналіз, у базу даних з нападів акул було внесено 225 випадків, в описах яких згадувалася наявність пораненої риби та/або риб’ячої крові чи нутрощів. «Акули, — захоплено писав Тестер, — можуть із моторошною швидкістю та точністю відчути, локалізувати й атакувати рибину,