Читати книгу - "Маленька паризька книгарня"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Жан знав, що вони більше не згадуватимуть брехню та ілюзії. Головне було сказане.
29
Минув тиждень. Вагаючись, сумніваючись, обачливо добираючи слова, вони розповіли один одному про головні події свого життя: Сальваторе був «додатком» до «нещасного випадку» між матір’ю-прибиральницею й одруженим учителем під час «вікна»; Жан був дитиною сварливих стосунків між звичайним робітником і аристократкою-академіком; Макс — остання спроба хронічної «всім-догоджайли» і педанта, виснажених очікуваннями й розчаруваннями, врятувати свій склеротичний шлюб.
Чоловіки продавали книги, читали дітям уголос і настроїли піаніно в обмін на декілька романів. Вони співали й сміялись. Із таксофону Жан зателефонував батькам, а також до будинку номер двадцять сім.
Ніхто не зняв слухавки, хоч він і виждав двадцять шість дзвінків.
Він запитав батька, що відчуваєш, коли раптом із коханця перетворюєшся на батька.
Хоакін Одинак незвично довго мовчав, потім Жан почув, як той шморгнув носом.
— Ну, Жане… Мати дитину — це все одно, що назавжди відмовитися від власного дитинства. Це так, наче ти лиш тепер розумієш, що означає бути чоловіком. Ти також боїшся, що всі твої недоліки вийдуть назовні, бо батьківство потребує більше, ніж ти можеш дати… Я завжди відчував, що мусив заслужити твою любов, бо я сильно, дуже сильно любив тебе.
Тут уже вони обидва шморгнули носами.
— А чому ти питаєш, Жане? Ти хочеш сказати, що ти…?
— Ні.
На жаль. А мати такого ось Макса і дочку, маленьку леді Упертюх, було б непогано. Було б, могло б.
Жан відчув, що сльози, які він вилив у річку Альє, неначе звільнили місце десь у нього всередині. Він міг би заповнити ці порожнини пахощами, ніжністю, любов’ю батька… і Катрін. Він міг втиснути туди свою прихильність до Макса і Кунео, а також красу пейзажу. Під печаллю він виявив місце, де емоції та щастя могли б уживатися поряд із ніжністю і усвідомленням того, що він спроможний любити.
Вони добралися до Сони Центральним каналом і тут потрапили в самісінький центр шторму. Між Діжоном і Ліоном бургундське небо, вкрите стовпищем чорних хмар, яке раз у раз роздирали блискавки, з гуркотом обвалилось на землю.
Концерти Чайковського для фортепіано освітили каламутну темряву черева Lulu, наче спалах світла — черево кита Йони. Макс міцно вперся ногами в раму піаніно і вичаровував із клавіатури балади, вальси й скерцо, тоді як Сона безжально кидала і розхитувала човен на своїх хвилях.
Месьє Одинак ніколи не чув такого Чайковського — в супроводі труб і скрипок шторму, яких доповнювали стогони й гурчання двигуна та скрип дерева, коли скажений вітер кидався з розмаху на беззахисний борт човна, намагаючись ударити ним об набережну. Книги дощем сипалися з полиць. Ліндґрен лежала під прикрученим до підлоги диваном, а Кафка, прищуливши вуха, визирав із-під роздертої оббивки крісла і з жахом спостерігав навколишню катавасію.
Пливучи річкою Сей, притокою Сони, месьє Одинак побачив попереду подобу гігантської пральні, де клубочилася пара. Він відчував запах повітря — воно було наелектризоване. Чув запах спіненої зеленої води. Відчував, як штурвал пручається в його мозолистих руках, — і насолоджувався життям. Тепер-таки, просто в цю мить!
Він навіть радів шторму. Балів п’ять за шкалою Бофорта.
Краєм ока, коли човен злітав і пірнав між двома ударними хвилями, месьє Одинак вихопив постать жінки.
На ній був прозорий пластиковий дощовик, у руках — парасолька, мов у лондонського біржевого маклера. Вона пильно дивилася кудись над очеретом, низько прибитим до води поривчастим вітром. Потім підняла руку на знак вітання, а відтак (він не йняв віри очам, але так воно й було) розстебнула плащ, відкинула його вбік, повернулась кругом і розвела руки в сторони, тримаючи відкриту парасольку в правій руці.
Потому, розпростерши руки, мов статуя Христа на горі Корковадо в Бразилії, вона навзнак ринула в киплячу річку.
— Що за…? — просичав месьє Одинак. — Сальво! Жінка за бортом! — загукав він, й італієць викотився з камбуза.
— Що? Що ви там пили? — кричав він, та месьє Одинак просто вказав на тіло, що з’являлось і зникало серед водяної піни. І на парасольку.
Неаполітанець втупився в пінисті хвилі. Парасолька потонула.
Кунео скрипнув зубами.
Він схопив швартувальні линви й рятувальний круг.
— Підійдіть ближче! — наказав він. — Массімо! — гукнув він. — Та облиште своє піаніно! Ви потрібні мені тут, бігом… негайно!
Поки месьє Одинак пробивався ближче до берега, Кунео влаштувався біля поручнів, прив’язав линву до рятувального круга й уперся своїми короткими пухкими ногами в борт. Потім щосили жбурнув круг туди, де у воді виднілося щось безформне. Другий кінець линви він дав Максові, який спостерігав за всім цим білий, наче полотно.
— Коли я вхоплю її, тягніть. Добре тягніть, хлопче, як кінь-ваговоз!
Він скинув черевики й сторч головою кинувся в річку. Смуги блискавки розірвали небо.
Макс і месьє Одинак дивились, як Кунео плив крізь ненаситну воду, потужно вимахуючи руками.
— Чорт, чорт, чорт! — Макс натяг на долоні рукава куртки й знову схопив линву.
Месьє Одинак із гуркотом кинув якір. Баржа хиталась і підстрибувала, наче нею крутило в пральній машині.
Кунео доплив до жінки та обійняв її.
Месьє Одинак і Макс потягли линву й затягли їх обох на борт. З вусів Кунео капала вода. Серцеподібне обличчя жінки було обрамлене мокрим червонясто-каштановим волоссям, наче кучерявими водоростями.
Месьє Одинак кинувся до штурвала. Однак коли потягся до радіо, щоб викликати швидку, то раптом відчув на плечі важку мокру руку Кунео.
— Не треба! Жінка не хоче цього. Їй і так добре. Я подбаю про неї. Їй треба висохнути й зігрітись.
Месьє Одинак довірився Кунео і більше ні про що не запитував.
Через певний час після підняття якоря месьє Одинак побачив, як із туману з’явилася гавань Кюізері, і спрямував Lulu в порт. Серед потоків дощу й хвиль вони з Максом прив’язали човен до понтона.
— Нам треба висадитися! — крикнув Макс крізь свист і виття вітру. — Човен ось-ось розлетиться на друзки.
— Я не залишу книги й котів самих! — вигукнув у відповідь месьє Одинак. Вода текла йому у вуха, по шиї, в рукави. — Я ж таки капітан, а капітан не кидає свій корабель.
— Так, сер! Тоді я теж нікуди не йду.
Човен застогнав, наче хотів сказати, що в них обох не вистачає клепки.
Отаборившись у каюті месьє Одинака, Кунео зняв із потерпілої одяг. Жінка із серцеподібним обличчям лежала оголена під величезною купою ковдр із блаженним виглядом. Італієць нарядився в білий спортивний костюм і вигляд
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маленька паризька книгарня», після закриття браузера.