Читати книгу - "Томасина - Пол Гелліко"

— Ой! — скрикнула вона, вдячно всміхаючись. — Невже Він почув моє прохання? Містере Мак-Дьюї, ваша поява як ніколи доречна. Тільки покваптеся, бо може бути пізно.

Після такого незвичайного прийому від злості Мак-Дьюї не лишилося й сліду. Він приїхав сюди, щоб показати самозванці її місце, а його, виявляється, тут чекають? І що за прохання таке? А ця манера поводження? А потім Мак-Дьюї здалося, що він все зрозумів. На хвильку він забув і прізвисько, яким нагородили її люди, і те, що про неї говорять.

Безумна, подумав він, безумна, як кішка у повню, нещасна істота, навіть не усвідомивши, що подумки назвав її не «лиха» чи, скажімо, «зловмисна», а саме «нещасна».

Натомість він усвідомив, що йде слідом з її почтом, а вона, повна грації, мов той самець козулі, якого він побачив мельком, веде їх кудись, і він статечно ступає за нею разом з котами та собаками, що сновигали в нього під ногами. Обійшовши будинок, вони опинилися перед кам’яною будівлею і зайшли досередини. За малими дверима була невеличка кімната, в якій стояв стіл, застелений білою закривавленою полотниною, а на тій полотнині безформною грудкою лежав борсук і досі важко дихав.

Мак-Дьюї натренованим оком одразу оцінив характер і ступінь важкості пошкоджень, переламану задню ногу, надламане плече й роздерте передпліччя, а ніс зачув кислий запах інфекції.

Гидливо поморщившись, він сказав:

— Уф! Ну й дісталось йому. — І коротко спитав: — Капкан?

— Так, відказала Лорі. — І я майже певна, що коли він сидів у капкані, його займав пес. Потім він розірвав ланцюг і прийшов сюди. Я зробила, що могла, а далі… Не з моїми вміннями. Тому я і звернулася по допомогу.

Містер Мак-Дьюї розгублено кивнув, не зовсім розуміючи, у кого тут просити допомоги, і який дотепний жарт зіграло з ним життя: він приїхав, щоб раз і назавжди покінчити з протизаконною діяльністю, а натомість мусить давати консультації. Втім, зараз було не до цього, і Мак-Дьюї швидко перейшов до справи.

— В вас є ефір чи хлороформ і шмат ганчірки, щоб ми могли звільнити нещасного звіра від мук. З огляду на його становище це найкращий вихід.

Лорі сказала м’яко та довірливо:

— Містере Мак-Дьюї, Бог прислав його до мене не на смерть, а вас — не для того, щоб ви стали знаряддям його вбивства.

Мак-Дьюї на півкроку відступив од Лорі та здивовано втупився в неї.

— Он як? З чого ви взяли це? — і коротко додав: — Я не вірю в Бога.

— Це не страшно, — промовила Лорі. — Зате Бог вірить у вас, інакше б ви тут не з’явилися.

Вона з довірою поглянула на нього, і ніжна, незбагненна усмішка заграла на краєчках її губ — майже лукава усмішка, й чомусь вона ледь не до сліз пробрала містера Мак-Дьюї, розчулила його так, що він ще трохи відступив од Лорі, не зводячи з неї ошелешеного погляду. Потім йому згадався звук її голосу, коли вона називала його прізвище, той звук, який вже вивітрився з його пам’яті. Тільки зараз він вперше зауважив чистоту її погляду та дивовижно милу простоту й відстороненість її рис.

Мак-Дьюї це зворушило так, що він, жваво жестикулюючи, можливо, жвавіше, ніж треба (і разом з тим смішно), почав показувати на пораненого звіра на столі, та голосно, ніби звертався до не дуже тямущого клієнта у себе в лікарні, промовив:

— Мадам, чи ви не бачите, що це неможливо?

А по деякім часі додав:

— До того ж я без інструментів — мене сюди привела інша справа.

А Лорі вигукнула:

— Ні, о, ні! Вас прислано сюди тому, що ви багато вмієте.

Ендрю Мак-Дьюї ще раз оглянув борсука і відзначив стан передньої лапи, розірвані м’язи та пошкоджені сухожилля, стару, десь триденної давності, тріщину ключиці, перебиту задню лапу, де до рваної рани додалася інфекція. І несподівано на нього накотило молодецьке, якщо не сказати хлоп’яцьке, бажання постати у вигідному світлі перед цією дивовижною жінкою, засяяти в її очах, зробити так, щоб та лукава усмішка знову заграла на її вустах. Він потай зиркнув на сільське дівча з розпущеним рудим, із міднуватим полиском, волоссям, відзначив лінію носа, що прямо відходила так прямо від основи широкого спокійного чола і надавала її обличчю виразу ніжної та глибокої мудрості, але такої мудрості та знань, які стосуються справ не мирських, а інших. І він зовсім забув, що вона божевільна.

— Охо-хо, — проказав Мак-Дьюї. — Це дуже складний випадок, хоча основні сухожилля вціліли. Зараз нам треба побачити, наскільки глибоко пошкоджені нерви. Я так розумію, що у вас нема чим зв’язати тварину, і краплі хлороформу у вас також не знайдеться…

— Я його триматиму, — просто сказала Лорі. — Він вірить мені.

Вона підклала одну руку під голову пораненого борсука, другу підсунула йому під бік, схилилася і притулилася щокою до борсукової морди, й коли вона робила це, то з її вуст видобувалися якісь приємні, гарні звуки. Борсук заскавулів, зітхнув і закотив свої очі.

На чолі ветлікаря проступили мокрі доріжки.

— Дитино, на бога! — вигукнув він. — Це ж суще безумство!

Лорі підвела голову, і на вустах її засяяла лукава усмішка. Вона зиркнула на Мак-Дьюї з чарівливою простотою та відказала:

— Так я і є Безумна Лорі. — І додала: — Він лежатиме тихо. Не бійтеся.

Мак-Дьюї не відповів, лише мовчки поглянув на неї, а потім, послуговуючись нечисленним примітивним реманентом і обладнанням, які в неї були, взявся до роботи. Він латав, зшивав, складав і пояснював свої дії, як професор у коледжі перед студентською аудиторією.

— Гм… отак. Ось ми зробили фіксатор для м’яза, що не порушує кровообігу… дивіться, я прикріпив його там, де немає пошкоджень. Звичайно, нам ще