Читати книгу - "Томасина - Пол Гелліко"

треба буде подивитись, як він це перенесе: борсук — звір витривалий, живучий… Ага, ага! Зверніть увагу на цей нерв і характер ушкоджень на ньому. Оболонка ціла, а отже, є надія, що ми його підтягнемо… — Раптом він припинив пояснення і запитав: — Лорі, а звідки в вас ця влада над звіром? Бо ж він мав би пручатися і гарчати.

— Борсук довірився мені, — відповіла Лорі, не відриваючи погляду від дива, яке творили в неї на очах спритні ветлікареві пальці.

Мак-Дьюї і справді творив чудеса з переламаним плечем борсука: пробив два отвори у шестипенсовій монеті і, використовуючи її замість срібної пластинки, став скріпляти поламану кістку.

— Якщо цей номер пройде, то в нас буде єдиний у світі борсук, що завжди матиме чим заплатити за проїзд в автобусі.

Продовжуючи свою роботу, він знову запитав:

— А де ж ви знайшли цього нещасного звіра?

— Він прийшов сюди сам.

— Розумію. А звідки ж він знав, куди треба йти?

— Ангели показали.

— Лорі, а ви бачили колись ангелів?

— Я чула їхні голоси і лопотіння крил.

І раптом на Мак-Дьюї опустився якийсь незрозумілий сум. Часом такий сум виникає, коли пригадуєш забутий сон чи коли оживає стара душевна рана, роз’ятрена якоюсь драматичною чи й просто повсякденною подією. Він зміряв довгим прискіпливим поглядом дівчину, яка стояла поряд, і з неприхованим захватом спостерігала за його роботою, але смутку від того не поменшало ні на йоту. Мак-Дьюї понизав плечима і закінчив роботу. Зробивши перев’язку, він відступив крок назад, повів руками, як ілюзіоніст на сцені після вдалого фокуса, і сказав:

— От і все. Справу зроблено.

Лоріна вдячність була для нього повною несподіванкою. Вона схопила обома руками його руку і схилилася над нею. Мак-Дьюї відчув, як на руку упала гаряча сльоза, а потім — дотик її губ. Сум, що наростав на серці, стократно побільшав, і він бурчливо проказав:

— Я зробив усе, що міг за даних обставин. Тепер тварині потрібен повний спокій — це дуже важливо. А я заїду до вас буду, накладу йому гіпс на плече і на лапу, і тоді все буде добре. У вас знайдеться місце для нього?

— Так, — відповіла Лорі. — Ходімо.

З турботою, яку не описати жодними словами, вона підняла борсука на руки і повела Мак-Дьюї на другу половину сараю, котра була поділена на стійла і невеличкі окремішні клітки й вольєри.

Тут і справді був невеличкий шпиталь, але якщо ветеринар сподівався побачити бодай когось із колишніх своїх пацієнтів, то на нього чекало повне розчарування: усі тутешні постояльці були з лісу. Він побачив оленятко з поламаною ногою, котра була гарно складена та зафіксована шиною, руду однооку білку та їжака, що згорнувся колючим клубком і не мав видимих ушкоджень. Зустрів він і зайців, що постраждали від укусів ласиць, осиротіле лисеня й коробку з цілим сімейством полівок.

Мак-Дьюї наче камінь спав з душі, одразу захотілося сказати щось смішне, і він весело проказав:

— А в їжака, як на мене, звичайнісінька си-му-ля-ці-я.

І був нагороджений чарівною, хоч трохи сумовитою, ніжною усмішкою, яка зігріла йому серце.

— Тихіше, — проказала Лорі. — Загалом ви праві, але я дивлюсь на це крізь пальці, і тоді він такий щасливий!..

— І це все ваше лікування?

Відчувши на собі пильний погляд цього здорованя, Лорі на мить збентежилась, але потім сказала:

— Вони живуть у теплі, я створюю для них усі умови. Даю їм відпочити, поновити сили, годую, напуваю. — Перейшовши на шепіт, вона додала: — І люблю.

Мак-Дьюї всміхнувся. Це був старий рецепт, що роками служив йому самому та іншим ветлікарям. Він був згоден з усіма його компонентами, крім останнього, зате Віллі Беннок на нього ніколи не скупився. Мак-Дьюї залишалося тільки додати: «…і покладаюся на природу», але натомість він запитав:

— Ну, добре, а як же домашні тварини, яких до вас приводять люди?

— Вони самі про них дбають. А я потрібна диким, за-блукалим, самотнім і пораненим лісовим звірятам.

— А корова Кінкерлі? — оживився Мак-Дьюї. — Ходив же до вас пастух.

Лорі ані здивувалася, ані збентежилася тим, що, власне, ця корова, й спричинилася до візиту ветлікаря. І знову на її вустах з’явилася грайлива усмішка, коли вона відповідала:

— Як прийшов, так і пішов. Я сказала йому, що коли він буде до неї ласкавіший, то молоко в неї з’явиться знову.

Мак-Дьюї закинув голову і зайшовся громовим реготом. Він жваво уявив собі мармизу фермера Кінкерлі після такої звістки. Вийшовши надвір, вони підійшли до хатини, і Лорі сказала:

— Може, зайдете до мене на хвильку?

Цікавість узяла своє, і Мак-Дьюї прийняв запрошення. Він із першого погляду оцінив невибагливість обстановки і помітив великий ткацький верстат, що стояв у сусідній кімнаті. А потім побачив на столі скляний жбан — і прикипів до нього очима. У посудині лежало кілька камінчиків, плескалася вода, стояла мініатюрна дерев’яна драбинка і сиділа зелена жаба. Щось ворухнулося у пам’яті Мак-Дьюї, і він, впритул наблизивши лице до жбана, придивився до жаб’ячих лапок. Нарешті він побачив те, за чим шукав, і крізь руду щетину забіліли міцні зуби: Мак-Дьюї радісно всміхався. Так, жодних сумнівів, це воно, невеличке потовщення на нозі ясно показувало, що колись там був перелом.

— Її ви також любите? — запитав Мак-Дьюї.

— Авжеж, — кивнула Лорі. — Цю жабку я знайшла в коробці в себе на порозі. У неї була зламана лапка.

— А хочете, я розкажу, який ангел її приніс? — усміхнувся Мак-Дьюї. — Вісім років, кругла голова, веснянки, шморгає носом і ходить у скаутській формі.

— Чого не бачила, того не бачила, — зніяковіла Лорі. — Я тільки чула, як дзвоник дзеленькає.

Мак-Дьюї стало незручно за свій жарт.

— Не знаю, чи вистачить мені грошей, щоб заплатити вам… — зам’ялася