Читати книгу - "Сліпий годинникар: як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті, Річард Докінз"

відбір є ключем до всіх наших сучасних пояснень життя. Він з’єднує разом низку прийнятно вдалих подій (випадкових мутацій) у невипадкову послідовність так, що наприкінці послідовності кінцевий продукт створює ілюзію справді дуже, дуже вдалого збігу обставин, надто неймовірного, щоб виникнути за рахунок самого лише випадку навіть за умови часового проміжку, в мільйони разів довшого за нинішній вік Усесвіту. Накопичувальний відбір є ключем, але ж він мав якось початися, і нам не уникнути потреби допустити можливість однокрокової випадкової події, що стала одним із джерел самого накопичувального відбору.

І цей життєво важливий перший крок був складним, бо в його основі, схоже, лежить парадокс. Відомі нам процеси реплікації, схоже, потребують для роботи складної техніки. У присутності репліказних «верстатів» фрагменти РНК еволюціонуватимуть (неодноразово й конвергентно) до тієї самої кінцевої точки, «імовірність» якої здається нескінченно малою, якщо не брати до уваги потугу накопичувального відбору. Але цьому відбору треба допомогти початися. Він не почнеться, якщо не забезпечити каталізатор на кшталт репліказного «верстата» з попереднього розділу. І, схоже, малоймовірно, що цей каталізатор здатен виникнути спонтанно, хіба що під керівництвом інших молекул РНК. Молекули ДНК реплікують у складному апараті клітини, а написані слова реплікують у ксероксах, але ні ті, ні другі, схоже, не здатні на спонтанну реплікацію за відсутності допоміжного механізму. Ксерокс здатен копіювати свої власні креслення, але він не спроможний виникнути спонтанно. Біоморфи легко реплікують у навколишньому середовищі за умови забезпечення відповідно написаних комп’ютерних програм, але вони не здатні написати свою власну програму чи створити комп’ютер для її запуску. Теорія сліпого годинникаря є надзвичайно потужною, враховуючи, що нам дозволено допустити реплікацію, а отже, й накопичувальний відбір. Але якщо реплікація потребує складної техніки (бо єдиним відомим нам способом виникнення складної техніки, зрештою, є накопичувальний відбір), ми маємо тут проблему.

Безумовно, сучасна клітинна техніка, апарат реплікації ДНК та синтезу білків, має всі ознаки високорозвинених, спеціально розроблених машин. Ми вже бачили, наскільки вона вражає як пристрій точного зберігання даних. На своєму ультрамініатюрному рівні вона характеризується таким самим рівнем продуманості та складності задуму, як людське око на вищому рівні. Усі, хто над цим замислювався, погоджуються, що такий складний апарат, як людське око, ніяк не міг виникнути шляхом однокрокового відбору. На жаль, те саме, схоже, справедливо як мінімум для частин апарату клітинної техніки, за допомогою якого реплікується ДНК, і стосується не лише клітин розвинених створінь на кшталт нас із вами та амеб, а й порівняно примітивніших, як-от бактерії та синьо-зелені водорості.

Отже, накопичувальний відбір може виробляти складні об’єкти, тоді як однокроковий не може. Але накопичувальний відбір не здатен працювати, якщо немає якоїсь мінімальної техніки реплікації та влади реплікатора, а єдина відома нам техніка реплікації, схоже, є надто складною, щоб виникнути за допомогою чогось меншого, ніж багато поколінь накопичувального відбору! Деякі люди вбачають у цьому істотну ваду всієї теорії сліпого годинникаря. Вони вбачають у цьому остаточний доказ того, що первинний розробник таки мав існувати, і не якийсь сліпий, а далекоглядний надприродний годинникар. Вони стверджують, що, можливо, Творець і не контролює повсякденну послідовність еволюційних подій; можливо, він не формував тигра та ягня, можливо, він не створював конкретне дерево, але він точно задав первинну техніку реплікації та владу реплікатора, первинну техніку ДНК та білка, що уможливила накопичувальний відбір, а отже, й усю еволюцію.

Аргументи ці явно слабкі; по суті, вони самі ж себе і спростовують. Організована складність — це така річ, яку важко пояснити. Щойно ми можемо теоретично допускати можливість існування організованої складності, навіть якщо це лише організована складність двигуна реплікації ДНК та білка, нам уже порівняно легко уявити її генератором ще більшої організованої складності. Про це фактично й розповідає більша частина цієї книжки. Але, безумовно, будь-який Бог, здатний розумно спроектувати щось настільки складне, як машина реплікації ДНК та білка, мав би бути хоча б не менш складним та організованим за саму цю машину. Ба навіть значно складнішим, якщо уявити його на додачу придатним для виконання таких «просунутих» функцій, як вислуховування молитов і прощення гріхів. Пояснювати походження машини реплікації ДНК та білка, посилаючись на надприродного Розробника, означає не пояснювати геть нічого, бо це залишає непоясненим походження самого Розробника. Доведеться говорити щось на кшталт «Бог був завжди», та якщо вже дозволяти собі такі легкі шляхи, з тим самим успіхом можна було б заявити: «ДНК була завжди» чи «Життя було завжди» — і покінчити з цим.

Що далі ми зуміємо відійти від див, масштабних неймовірностей, фантастичних збігів, великих випадкових подій і що ретельніше розіб’ємо великі випадкові події на накопичувальну низку дрібних випадкових подій, то задовільнішим для раціональних умів буде наше пояснення. Але в цьому розділі ми запитуємо, наскільки неймовірною, наскільки дивовижною є одинична подія, яку нам дозволено теоретично допускати. Якою є найбільша одинична подія чистісінького збігу, чистої непідробної дивовижної удачі, від якої ми можемо відштовхуватись у своїх теоріях, все ще твердячи, що ми маємо задовільне пояснення виникнення життя? Для того, щоб мавпа випадково набрала фразу methinks it is like a weasel, потрібен дуже великий обсяг удачі, але він усе ж вимірюваний. Ми розрахували шанси проти цього як приблизно 10 тисяч мільйонів мільйонів мільйонів мільйонів мільйонів мільйонів (1040) до 1. Ніхто насправді не може осягнути чи уявити таке велике число, і ми просто вважаємо такий ступінь неймовірності синонімом неможливого. Але хоча ми не можемо осягнути такі рівні неймовірності своїм розумом, ми все ж не повинні нажахано тікати від них. Число 1040 може бути дуже великим, але його все одно можна записати й використовувати в розрахунках. Існують, зрештою, ще більші числа: 1046, наприклад, є не просто більшим — аби його отримати, число 1040 треба додати до самого себе мільйон разів. Що, як ми могли б якимось чином зібрати зграю з 1046 мавп, кожну зі своєю друкарською машинкою? Чому б — о диво! — одній із них і не набрати урочисто фразу «Здається, схоже це на ласку», а іншій майже напевне не набрати «Я мислю, отже, я існую»? Проблема, звісно, в тому, що у нас не вийде зібрати разом стільки мавп. Якби вся матерія Всесвіту перетворилася на мавпячу плоть, ми би все одно не отримали достатньої кількості мавп. Диво мавпи, що друкує «Здається, схоже це на ласку», є кількісно надто великим, вимірювано надто великим для нас, аби прийняти його в наших теоріях на пояснення того, що насправді відбувається. Але ми не могли б це знати, якби не сіли й не зробили розрахунки.

Отже, існують якісь рівні чистої удачі, не лише надто великі для немічної людської уяви, а й надто великі, щоб їх можна було ввести в наші практичні розрахунки щодо походження життя. Але повторимо запитання: наскільки великий рівень удачі, наскільки велике диво ми все ж таки можемо теоретично допустити? Не тікаймо від цього запитання лише тому, що тут задіяні великі числа. Запитання це абсолютно обґрунтоване, і ми можемо хоча б записати, що нам потрібно знати, аби розрахувати відповідь.

А тепер — цікава думка. Відповідь на наше запитання — яку міру удачі ми можемо теоретично допустити — залежить від того,