Читати книгу - "Стоїк, Теодор Драйзер"

З іншого боку, у лондонській пресі відгук був украй доброзичливим, що, втім, не дивно, позаяк її суспільні, фінансові й політичні думки відзначаються вищою мірою реалістичним підходом і ніколи не спираються на поголос. «Дейлі мейл» висловила думку, що такий фінансист і організатор, як містер Ковпервуд, може блискуче вирішити проблему лондонського підземного транспорту, який давно вже з його застарілим обладнанням не задовольняє потреби населення столиці. «Кронікл» скаржилася на відсутність ініціативи в англій­ських фінансистів і виражала благочестиві сподівання на те, що коли вже американець, десь у Чикаґо, зумів розгледіти, що їм потрібно, то, може бути, тепер лондонські підприємці прокинуться й почнуть діяти самі. Подібні замітки з’явилися в «Таймс», «Експрес» та інших газетах.

Із суто фінансової точки зору ці коментарі, на погляд Ковпервуда, не провіщали нічого доброго. Вони привернуть увагу до його планів не тільки англійських, але й американ­ських ділків, і спровокують спротив. І тут він не помилився. Тільки-но чутки про продаж лінії Чаринг-Крос отримали офіційне підтвердження й у газетах з’явилися нові замітки про те, що до Ковпервуда звертаються з різними пропозиціями й що він, очевидно, схильний приділяти увагу питанням лондонського підземного транспорту, — усі великі акціонери Районної й Метрополітен — двох ліній, що зазнали найбільшої критики, — страшенно обурилися, що в майбутньому обіцяло сильну протидію з їх боку.

— Ковпервуд! Ковпервуд! — фиркав лорд Колвей, великий акціонер і один із дванадцяти директорів компанії Метрополітен і компанії Сіті — Південний Лондон. Колвей снідав, поклавши — з принципових міркувань гідності — праворуч від себе «Таймс», але зараз він читав свою улюблену «Дейлі мейл». — Хто такий, чорт забирай, цей Ковпервуд? Певно, один із цих американських вискочок, що нишпорять по всьо­му світу й суються не у свої справи. Цікаво, хто такі його так звані радники — мабуть, це Скерр із цим його проектом Бейкер-стрит — Ватерлоо? Чи Віндем Віллетс із його ідеєю Дептфорд — Бромлей? І, звісно, Грівз і Геншо, що прагнуть вхопитися за якийсь контракт. А Електротранспортна компанія й рада позбутися турботи.

Не менше Колвея обурювався сер Гудспет Дайтон, директор Районної й акціонер Метрополітен. Йому вже виповнилося сімдесят п’ять років. Украй консервативний, він був зовсім не зацікавлений у будь-яких радикальних змінах у лондон­ському підземному транспорті, особливо якщо це загрожувало серйозними витратами, а твердої впевненості у майбутніх прибутках не було. Він піднявся о пів на шосту і, прочитавши газету за ранковим чаєм, тепер потихеньку походжав серед квіткових грядок і клумб у своєму маєтку в Бренфорді, роздумуючи про цих американців з новомодними поглядами на все. Справді, лондонська підземка не дає того доходу, який вона могла б давати. І устаткування можна було б обновити, і навіть із вигодою. Але чому раптом «Таймс» і «Мейл» вхопилися за цю тему і саме у зв’язку з приїздом цього американця, який, звісно, розуміється на цій справі ні­трохи не більше, ніж будь-який підприємець із англійців. Адже це не більше не менше як дискредитація своїх власних британських можливостей. Це безглуздо. Англія завжди правила й правитиме світом. Без будь-якої сторонньої допомоги. Після таких міркувань він був готовий рішуче протидіяти будь-якому втручанню іноземців у розв’язання проблеми лондонського підземного транспорту.

Так само міркував і сер Вілмінгтон Джімс, що жив у своєму заміському будинку у Вімблі-парк. Він був теж одним із директорів Районної і допускав бажаність переустаткування й розширення підземної мережі. Але чому американець? Коли настане час, англійці відмінно упораються із цим самі.

І приблизно такої самої думки, як ці три джентльмени, дотримувалася більшість директорів і великих акціонерів як Метрополітен, так і Районної, а також деяких інших підземних залізниць Лондона.

Але найбільш рішучим і агресивним виявився Колвей, який перейшов до дій. Того самого дня він почав консультації з іншими директорами щодо того, яких дій слід вжити, і почав зі Стейна. Але Стейн, що завдяки розмовам із Джонсоном і газетам, вже мав сприятливе враження про Ковпервуда, відповів Колвею вельми обережно. Пропозиція Ковпервуда, на його думку, річ цілком природна. І всі директори, за винятком найстарших, бачать її необхідність. І, звісно, тепер, у зв’язку із цим американським проектом нової конкуруючої мережі, треба скликати нараду директорів обох компаній і разом знайти якийсь вихід.

Від Стейна Колвей вирушив до сера Вілмінгтона Джімса, якого застав у дуже схвильованому стані.

— Сто проти одного, Колвей, — сказав він, — сто проти одного: якщо ми не об’єднаємося з Метрополітен, цей суб’єкт зуміє набрати собі досить акціонерів в обох компаніях, не залишивши нам вибору. Можете розраховувати на мене в союзі проти Ковпервуда, поки наші дивіденди належним чином захищені.

Заручившись цією підтримкою, Колвей відправився далі й обійшов усіх директорів, яких зумів знайти. Семеро із дванадцяти оцінили належною мірою важливість його попереджень. У результаті обидві компанії скликали в найближчу п’ятницю екстрені засідання директорів, і на цих засіданнях більшістю голосів було вирішено провести на наступному тижні в четвер спільну нараду директорів обох компаній для розгляду нової ситуації.

Цей несподіваний розвиток подій змусив Стейна і Джонсона зустрітися й поговорити. У зв’язку з майбутнім побаченням Джонсона з Ковпервудом ця спільна нарада директорів обох компаній представлялася Стейну вельми своєчасною і найвищою мірою цікавою.

— Можете бути впевнені, — сказав Джонсон, — йому все про нас відомо через цього Джаркінса, і тепер він хоче нас перевірити.

— Ну що ж, — сказав Стейн, — настав час піддати пару! Ані Районна, ані Метрополітен ніколи не зроблять і кроку, якщо тільки їх не підштовхне Ковпервуд. Зараз вони начебто заворушилися, але навряд чи це матиме якісь серйозні наслідки. Хіба можна очікувати, що вони зважаться на повне переустаткування підземки, якщо вони дотепер не можуть знайти спільну мову й об’єднати обидві свої гілки кільцевої лінії, не говорячи вже про те, щоб електрифікувати їх спільними силами і пустити наскрізні поїзди? Поки Ковпервуд не зрушить усе це з мертвої точки, вони нічого не зроблять. Моя думка, нам треба триматися за нього доти, доки ми не з’ясуємо, наскільки масштабний його план і наскільки він налаштований його здійснити. А тоді вже ми зможемо вирішити, яке це може мати для нас значення. Поки в нас немає повної впевненості, що наша публіка з Метрополітен і Районної готова на щось подібне чи, може, краще, я вважаю, нам слід