Читати книгу - "#Галябезголови"

— Галю! Агов!

Міцніше стиснула ніж, повернула до Чорнобая голову.

— Як… Тьома? — спитала тихо.

Чорнобай розгубився: що відповідати?!

— А що з Тьомою? — мовив врешті. — Ти ж… коли приїхала, сказала: з Тьомою все добре! Збрехала?

Не відповіла. Уп’ялася очима у Чорнобая.

— Ви брешете, — прошепотіла врешті.

— Так, досить! — ухопився за роздратування, як за рятівну соломину. — Що з тобою? Тобто… Пам’ятаю! Без запитань! А я і не питаю! Я тебе прошу: спробуй поводитися безконфліктно! Добре? Я тобі — не ворог! І люди у Затятовому тобі — не вороги!

— Хіба вони — люди?

— Чим же не догодили? Занадто прості для столичної дівчинки?

— Я не з Києва. Я — нізвідки. І малої батьківщини у мене немає.

— Так не буває.

— Ще й як буває. Я народилася у машині, коли тата з однієї військової частини переводили до іншої.

— Вибач. Не знав.

— Пусте. Я теж про вас нічого не знаю. І знати не хочу.

— І чому?

— Бо ви… забули, що у вас є син.

— Що ти знаєш, моралістко?! Ніколи не забував!

— Значить, зустрілися з Тьомою у Києві?

Глянув на невістку з прикрістю, ніби казав: от же зараза!

— Не зустрічався, — знизав плечима. — Що дивного? І раніше не втручався в особисті справи сина. Чи ти часто мене за останні два роки бачила?

— Кажу ж: забули, що у вас є син.

— А ти приїхала нагадати?! — із викликом їй.

Не знітилася. Усміхнулася сумно. Придушив роздратування. Підсунув високий табурет до стільниці кухонного острова, присів.

— Може, вже поїмо, а то в мене зараз шлунок до спини прилипне? Що у нас сьогодні на вечерю? — запитав доброзичливо.

— У вас — плов. Я ж обіцяла: готуватиму за те, що дали мені дах над головою.

— Хай так. А сама? Не вечерятимеш?

— Ні.

Глянув на дівчину напружено.

— Може, хоч таріль з пловом переді мною на стіл поставиш?

Мотнула головою затято: ні…

— Бачу тепер: Тьома… у вас вдався, — наче ляпас дала.

І як з такою довірливий контакт встановлювати?! Накидала колючих слів, розімкнула врешті пальці, поклала ніж у шухляду, мовчки посунула до коридору, який вів до гостьової кімнати: ані тобі «смачного», ані «добраніч».

Чорнобай ще довго сидів на високому табуреті біля мармурової стільниці кухонного острова. Світло теплих ламп дарувало затишок, запах смачної їжі створював ілюзію турботи і любові, що тільки вони здатні побудувати справжню сім’ю, за стіною билося серце живої людини — не один у великому домі. Та посеред цих оманливих образів поряд із чужою самотністю Чорнобай іще гостріше відчув власну...

Підвівся. Вимкнув світло, начебто хтось сторонній у тому світлі міг прочитати по очах Чорнобая його найпотаємніший секрет. Знову опустився на табурет.

Частина третя

Люди по-справжньому втрачають голову лише від двох речей: від тваринного страху і від кохання. Юлії Володимирівні Жадкіній було дуже страшно!

Тринадцяте квітня! Жадкіни вирахували жахливий дедлайн за п’ять хвилин після того, як нардеп Гашинський встановив його і вимівся з приватної клініки. Пані Жадкіна тремтячими руками допомагала чоловікові застібнути на пузі сорочку, бо маскуватися під хворого і залишатися у клініці тепер не мало жодного сенсу, безпомічно дивилася на чоловіка.

— Феліксе, коли виповниться сорок днів від дня вбивства матері Гашинського? Тринадцятого квітня чи чотирнадцятого? — пані Жадкіна від страху губилася і плуталася. — День смерті рахувати чи ні?

— Тринадцятого! — відповів полковник. — Якщо не встигнемо до тринадцятого квітня знайти убивцю старої і кейс із грошима…

— Тринадцяте? Краще би — чотирнадцяте! Бо тринадцяте — це до… нещастя! Який жах, Феліксе! Ми не встигнемо! — пані Жадкіна так панікувала, що втрачала голову, усвідомлювала те, починала панікувати ще більше. — Чому ти нічого не робиш, Феліксе? Хочеш, щоб цей виродок замордував нас, а потім убив?

Полковник Жадкін сподівався: дні за три істерика дружини вичерпається і вона почне поводитися адекватно, та з кожним новим днем Юлю огортали все більші страхи. За тиждень після надзвичайних подій це вже не просто псувало Феліксу Аскольдовичу настрій, а й заважало боротися за власне життя, бо саме так він і трактував пошуки убивці депутатської матінки. І коли тринадцятого (!) березня зранку дружина замалювала день на настінному календарі з таким трагічним виглядом, наче перекреслювала все їхнє життя, розгублено глянула на чоловіка, ніби дорікнула без слів: нам жити лишилося — місяць, не втримався та я-ак лясне Юлю по щоці!

— Ти з глузду з’їхав?! За що?! — пані Жадкіна розридалася невтримно, та пан полковник жінку не пожалів, бо ніколи не зупинявся, не довівши справи до фіналу.

Вхопив дружину за руку, смикнув до себе.

— Ця падла Гашинський вже у трьох наших аптеках хазяйнує! — гаркнув. — Невже не хочеш помститися?

— Дуже хочу… — прошепотіла.

— Тоді, може, припиниш скиглити і спочатку врятуємося?!

У пані Жадкіної — клац! — мізки й увімкнулися. Збудилася, задихала схвильовано, проте без істерики. До чоловіка:

— Феліксе! Логічніше — спочатку помститися, — натякнула обережно. — Нейтралізуємо народного обранця навіки і тим автоматично врятуємо наші життя. І аптеки повернемо. І можемо зайняти місце Гашинського, приміром.

— Юлю! Ти наче вчора народилася! І наче вчора у цьому бізнесі! — здивувався полковник.

— А що не так? Хто стоїть за торгівлею в країні контрафактними ліками? Гашинський же?! Йому ж відкати кейсами тягають! У нього гроші акумулюються! Значить, за всі мотузки теж смикає він! А хіба то справедливо? Це правоохоронець має робити! Людина, у якої є вплив на поліцію, суди, податкову. Ти, приміром.

— Жінко, ти серіалів надивилася?

— У чому я не права, Феліксе?!

— Гашинського мочити сенсу немає, бо у наших спрутів голів немає!

— Що за маячня!

— Яку сферу не візьми: хоч оборонку, хоч енергетику, хоч будівництво, всюди замість голови — по десятку щупалець! А у кожного рівноцінного щупальця така паща — елефанта без проблем проковтне!

Пані Жадкіна зацьковано глянула на чоловіка.

— Я… все життя вважала, що ми — щупальця! Одні з вузького кола обраних… щупалець!

— Рідна, ми прагнемо! Ми ж — не у цацки-пєцки граємося. Все серйозно! Я, може, навіть балотуватимуся на наступних виборах!

— Якщо виживемо, Феліксе! У