Читати книгу - "Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський"

«Коли зібрався мітинг 1 березня, я стояв осторонь біля театру і навіть не підходив до сцени. Я розумів, що там буде п…ць, адже за день до цього зустрічався з Олександром Захарченком у кафе «Сан Сіті». Захарченко попередив мене, що Губарєв збирається влаштувати заворушення. Він розповів, що у Губарєва багато грошей, що він платить людям, що у нього є 300 осіб, які допомагатимуть йому пройти на сцену та заводити натовп. Захарченко сказав: дайте мені будь–яке інше ім’я, крім Губарєва, і ми будемо з натовпу вигукувати його, щоб провести свою людину», — розповів Максим Ровінський.

У березні 2014‑го Губарєв та Захарченко перебували по різні боки барикад. На той момент у Донецьку склалася досить божевільна ситуація, коли «дружинники» захищали владу від «народного ополчення», але при цьому і ті, й інші стояли на антиукраїнських позиціях. Різниця була лише у ступені радикалізму. Якщо регіонали говорили про бюджетний федералізм та розширення регіональної самостійності в рамках України, то «губарєвці» закликали до відокремлення Донбасу і підбурювали донеччан до заворушень та погромів адміністративних будівель.

Один з епізодів протистояння «дружинників» та «народного ополчення» можна побачити на відео, яке до сих пір є у вільному доступі. 17 березня прихильники Губарєва спробували в черговий раз прорватися у Донецьку ОДА, а люди Мельникова стояли у них на шляху і не пускали їх до адміністрації. Цікавий цей епізод був тим, що в оточенні біля ОДА тоді мовчазно стояв майбутній ватажок бойовиків Олександр Захарченко, який теж потрапив в об’єктиви камер. Прихильники Губарєва обзивали Захарченка і Мельникова фашистами. Сам Губарєв на той момент уже був заарештований, і замість нього натовп очолювала дивна людина на ім’я Роберт Доня, яка оголосила себе наступником Губарєва

Відео з Олександром Захарченком згодом набуло широкої популярності в інтернеті під назвою «Захарченко — тітушка». Фізіономію Захарченка на ньому розгледіли вже після того, як він став лідером бойовиків. До речі, Ігор Мельников, що тоді очолював «дружинників», із часом теж не загубився й обійняв у самопроголошеній ДНР посаду «заступника міністра внутрішніх справ».

Кар’єра «народного губернатора» Губарєва виявилася вельми недовгою. З березня Губарєв знову повів своїх прихильників до будівлі Донецької ОДА, де у цей день проходила сесія обласної ради. Без адмінресурсу підтримати Губарєва прийшло не більше 3–4 тисяч осіб. Рекорд мітингу 1 березня так і не був повторений жодного разу за всю бурхливу весну 2014 року.

Більшість тих, хто прийшов, становив електорат комуністів та ПСПУ: пенсіонери, колишні афганці, козаки, екзальтовані жінки невизначеного віку, відверто асоціальні елементи. Однак в авангарді цієї масовки йшли міцні молодики, які складали кістяк «народного ополчення». Частина їх була російськими громадянами, деякі з них навіть не приховували, що приїхали з Росії. Зокрема, голова виконкому Свердловського регіонального відділення партії «Другая Россия» Ростислав Журавльов відкрито писав про свої пригоди у Донецьку в соціальних мережах і викладав фотографії з Губарєвим із захопленої ОДА.

Назустріч натовпу вийшов начальник донецької міліції Роман Романов, який погодився провести Губарєва до будівлі і дати йому виступити у сесійній залі. Там Губарєв повторив свої вимоги, які 28 лютого висував у Донецькій міськраді, — закликав депутатів визнати уряд та парламент нелегітимними органами влади, проголосувати за проведення референдуму про статус Донецької області і визнати його самого народним губернатором. Із трибуни Губарєв заявив, що по всій Донецькій області його прихильникам вдалося зібрати 800 тисяч підписів на його підтримку, що, безумовно, було брехнею.

План Губарєва був простим. Маючи перед очима приклад Криму, де озброєні люди захопили будівлю місцевого парламенту і змусили місцевих депутатів проголосувати за референдум про статус півострова, лідер «народного ополчення» збирався повторити цей фокус у Донецьку. За його задумом, донецькі депутати під натиском натовпу мали затвердити його головою області (в Криму так само «призначали» Аксьонова), а також оголосити референдум про подальшу долю регіону. Однак задум Губарєва мав одну суттєву відмінність від кримських подій — у Донецьку не було озброєних «зелених чоловічків». Тому стати «донецьким Аксьоновим» йому не судилося.

За підсумками бурхливої та нервової сесії депутати облради проголосували за проведення референдуму на території Донецької області (без уточнення, з яких питань), рекомендували органам місцевого самоврядування розглянути питання про створення формувань з охорони громадського порядку і навіть заявили про неприпустимість збільшення тарифів на житлово–комунальні послуги. Але головні вимоги Губарєва було проігноровано. Ніхто не збирався поступатися йому владою.

Звернення, яке облрада вирішила направити депутатам парламенту, досить точно передає позицію донецької влади, а точніше, відсутність у неї будь–якої осмисленої позиції. В одному документі депутати спочатку вимагали від Києва дозволити Донбасу самому вирішувати свою долю на місцевому референдумі, а потім говорили про неприпустимість дій, спрямованих на розкол України.