Читати книгу - "Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Депутати намагалися використати заворушення, щоб у черговий раз спробувати виторгувати у центру більше повноважень для себе. Але з цього нічого не вийшло. Рішення облради розлютило «губарєвців». Натовп «народних ополченців» увірвався до будівлі і почав трощити все на своєму шляху. Депутатам довелося рятуватися втечею через запасні виходи. Колишнього губернатора Андрія Шишацького ледь не вдарили ножем, поки він проривався крізь ряди обурених прихильників Росії.
Представники влади раптово стали жертвами своєї ж політики. Довгі роки вони пропагували регіональну ворожнечу, лякали жителів Донбасу фашистами і переконували їх, що на західній Україні живуть нелюди та вороги. Коли ж вся ця пропаганда, нарешті, вилилася в масову істерію на донецьких вулицях, у ролі ворогів раптово опинилися самі посадовці. Прихильники Губарєва обзивали їх зрадниками та прислужниками бандерівців за недостатньо радикальну позицію. В одну мить донецький Антимайдан, який створювався регіоналами для боротьби з політичними опонентами, перетворився для них на таку ж загрозу, як і Майдан у Києві.
Сили «губарєвців» були невеликими, проте міліція не перешкоджала їм і не стала захищати обласну раду. Сепаратистам вдалося зламати двері обладміністрації, захопити перший поверх і ввійти до сесійної зали. Пасивність правоохоронців стала приводом для звинувачення керівництва донецького МВС у саботажі та співчутті погромникам. Міліцейські начальники пояснювали бездіяльність своїх підлеглих деморалізацією та небажанням бити протестувальників після подій на Майдані. У реальності, напевно, мало місце і те, й інше.
Після того, як обласна рада розбіглася і відмовилася підтримати вимоги Губарєва, стало зрозуміло, що його план не працює. Ситуація зайшла в глухий кут. Уся надія про–російських активістів була на кримський сценарій, проте у російського керівництва щодо Донбасу були інші плани. Органи місцевої влади, які сепаратисти визнавали легітимними, поводили себе за принципом «і нашим, і вашим», однак підкорятися радикалам не збиралися. Та й самі радикали до кінця не розуміли, чого конкретно хочуть.
Автор цих рядків особисто був присутнім майже на всіх проросійських мітингах весни 2014 року в Донецьку і прекрасно запам’ятав атмосферу цих акцій. Промовці, які змінювали одне одного біля мікрофона, вигукували суперечливі заклики і висували взаємовиключні вимоги. Хтось наполягав на необхідності референдуму про федералізацію, хтось вимагав відокремлення від України і приєднання до Росії. Одні закликали «легітимного президента» Януковича повернутися, інші проклинали його за боягузтво та зраду і не хотіли його повернення. Павло Губарєв із трибуни то обіцяв, що підніме всім зарплати на 40%, як стане губернатором, то заявляв, що на його бік перейшли солдати у військових частинах Донецька. Кілька разів оратори на мітингах оголошували, що російська військова техніка вже перетнула кордон Донецької області, але потім ця інформація не підтверджувалася.
За кілька днів стало ясно, що перфоманс Губарєва потроху втрачає сенс. Війська РФ у Донецьку не з’явилися, кількість протестувальників зменшувалася. Декілька разів «губарєвці» захоплювали будівлю обласної адміністрації і піднімали над нею російський прапор, але не намагалися втриматися всередині і, зрештою, розходилися по домівках. 6 березня Губарєва заарештували і відвезли до Києва. На його захист під донецьким управлінням СБУ на мітинг зібралося лише декілька сотень людей.
ПРОТИСТОЯННЯ В ЛУГАНСЬКУ
Ситуація в Луганську тим часом розгорталася інакше. Тут не було сильної, консолідованої антиукраїнської організації на кшталт «Народного ополчення», зате була набагато більш проросійськи налаштована регіональна еліта. Місцева влада з самого початку відкрито підтримувала антиукраїнські виступи.
Паралельно, а потім і разом протестні акції організовували кілька громадських організацій та політичних груп.
Почнемо з обласного осередку Комуністичної партії України. Приблизно з 2005 року, поки показники КПУ по країні падали, а її активісти — невпинно старіли і вмирали, в Луганську ситуація розвивалася за протилежним сценарієм. Саме тоді обласну організацію КПУ очолив Спірідон Кілінкаров. Він зміг мобілізувати лояльний до КПУ електорат та не допустити його перетоку до Партії регіонів і вже в 2006 році вперше став народним депутатом від комуністів за партійними списками. Дуже швидко КПУ стала чимось схожим на місцеву квазіопозицію — вона часто опонувала Партії регіонів у тактичних питаннях щодо управління локальним майном, але в ідеологічних аспектах між ними протиріч не було. Більше того, за рахунок активного втручання в економічні процеси КПУ ставала все більш впливовою, було добре помітно, що організація має непогане фінансування.
«Еверест» був узятий 2010 року — Спірідон Кілінкаров дав бій регіоналам на виборах міського голови Луганська та фактично виграв їх. Під час кампанії йому вдалося залучити великі фінансові, медійні та адміністративні ресурси всіх «ображених» та колишніх регіоналів, які мали конфлікти з Олександром Єфремовим та його оточенням. Партія регіонів тоді знову виставила на вибори слабкого, безвольного Сергія Кравченка, який був практично підлеглим Єфремова і виконував його команди. Коли стало очевидним, що Кілінкаров виграє вибори мера в обласному центрі, в ситуацію втрутилися тодішній президент Віктор Янукович і голова КПУ Петро Симоненко. За словами джерел із Партії регіонів, під час зустрічі Януковича з Симоненком було ухванено рішення дати Кілінкарову команду відступити, переписати протоколи та віддати крісло мера Кравченку. За це регіонали погодилися на призначення секретарем міськради комуніста, віддали Кілінкарову нелегальні фінансові потоки з міського транспорту та ще кількох сфер, а також передали йому велику суму грошей готівкою. Сергій Кравченко став мером удруге із принизливим результатом, «випередивши» Кілінкарова на 21 голос, за що отримав образливе прізвисько. Але найскладнішим було домовитися саме зі Спірідоном Кілінкаровим. Він прагнув влади, він переміг на виборах та довго сперечався і торгувався. Саме з того часу в Луганську почали говорити про те, що Кілінкаров стане наступним очільником КПУ — тоді він уперше продемонстрував свій потенціал на реальних виборах та величезні амбіції. І багато в чому дії Спірідона Кілінкарова в 2014 році були зумовлені результатами виборів‑2010.
Навесні 2014‑го луганські комуністи на чолі зі Спірідоном Кілінкаровим та Юрієм Хохловим (про долю якого ми вже також згадували у розділі про розграбування вугільних підприємств) були одними з перших, хто почав організовувати та прикривати різноманітні заходи «русской весны». Ближче до квітня, як потім стане очевидно, вони отримали на це і фінансування.
Наприкінці січня у Луганську почали активізуватися старі та з’являтися нові дрібні громадські формування антимайданівського формату, підконтрольні ПР. Уже у березні–квітні вони стали в авангарді антиукраїнського заколоту в регіоні.
Одне з таких формувань
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський», після закриття браузера.
