Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Якось увечері, коли Жаклін працювала в клініці на нічній зміні, він заскочив до Поля на квартиру. Він побачив, що Поль готується їхати в Сент-Джеймс у гості до матері й провести там вихідні. Чом би й тобі не поїхати, запропонував Поль, бодай на суботу?
Хлопці на однісіньку секунду запізнилися на останній потяг. Якщо вони ще хочуть потрапити до Сент-Джеймса, треба йти пішки цілих дванадцять миль. Вечір чудовий. Чом би й ні?
Поль несе рюкзак і скрипку. І пояснює: скрипку бере тому, що в Сент-Джеймсі, де сусіди живуть не так близько, легше вправлятися на ній.
Поль опановував скрипку з дитинства, але ніколи не досяг добрих результатів. Здається, він задоволений, граючи ті самі невеличкі жиги та менуети, що й десять років тому. А от музичні амбіції Джона йдуть набагато далі. У себе в квартирі він має піаніно, яке купила мати, коли в п’ятнадцять років він почав вимагати уроків гри. Ті уроки не мали успіху, він був надто нетерплячий, зіткнувшись із повільними, поступовими методами свого вчителя. Проте вирішив, що коли-небудь гратиме, хоч як погано, Бетховенів опус 132, а потім належне Бузоні аранжування ре-мінорної «Чакони» Баха. Він досягне цих цілей, не даючи звичайний гак через Черні та Моцарта. Натомість він, не покладаючи рук, учитиметься грати ці два твори, і тільки їх, спершу вивчивши ноти і граючи їх дуже-дуже повільно, а потім щодня збільшуючи темп, і то так довго, скільки знадобиться. Це його власний метод навчання гри на піаніно, він сам його винайшов. Якщо невідступно дотримуватись цієї схеми, він не бачить причини, чому вона не спрацює.
Але, на жаль, він з’ясував, що під час спроб перейти від дуже-дуже повільної гри до просто дуже повільної його зап’ястки напружуються й ціпеніють, суглоби пальців дерев’яніють, і невдовзі він узагалі не може грати. Потім його опановує лють, він гатить кулаками по клавішах і шаленіє з відчаю.
Минула північ, а вони з Полем дійшли тільки до Вінберґу. Машини вже майже не їздять, Мейн-роуд порожня, за винятком замітача вулиць, що махає мітлою.
У Діп-Рівері їх обігнав на возі молочар. Вони зупинились і придивлялись, як він прив’язав коня, піднявся садковою стежкою, поставив дві повні пляшки, забрав порожні, вкинув до кишені монетки й пішов униз до воза.
— Можна купити пінту? — запитав Поль і простяг чотири пенси. Всміхаючись, молочар дививсь, як вони п’ють. Молочар молодий, вродливий і буяє енергією. Навіть великий білий кінь із мохнатими копитами, здається, не заперечує, що доводиться не спати серед ночі.
Джон дивується. Всю ту роботу, про яку він нічого не знав, виконують, коли люди сплять: замітають вулиці, розвозять до порогів молоко! Але одна річ вражає його. Чому молоко не крадуть? Чому немає злодіїв, які йдуть слідами молочаря й цуплять кожну поставлену пляшку? Що перетворює молоко на виняток у країні, де власність — злочин, і можуть украсти що завгодно й геть усе? Може, тому, що вкрасти молоко дуже легко? Може, є норми поведінки навіть серед злодіїв? Чи, може, злодії жаліють молочарів, які здебільшого молоді, чорні та безвладні?
Джонові хотілося б вірити в це останнє пояснення. Йому хотілося б вважати, що, коли йдеться про негрів, навколо є досить жалю, досить бажання гідно ставитися до них, надолужувати жорстокість законів і злиденність їхньої долі. Але він знає, що це не так. Між неграми і білими існує зафіксована прірва. Глибшим за жаль, глибшим за гідне ставлення, глибшим навіть за добру волю є з обох боків усвідомлення, що такі люди, як Поль і він сам, з їхніми піаніно та скрипками мають найхиткіші підстави перебувати тут, на цій землі, на землі Південної Африки. Навіть цей юний молочар, що рік тому, напевне, ще випасав худобу в найдальшому закутку Транскею, повинен знати про це. Насправді Джон відчуває, як від африканерів узагалі, ба навіть від кольорових, випромінюється дивна, незвичайна ніжність: чуття, що, він, можливо, простак і потребує захисту, якщо уявляє собі, ніби може жити на основі чесних поглядів і гідного ставлення, тоді як земля під його ногами напоєна кров’ю, а найдальші глибини історії відлунюють гнівом. Адже з якої іншої причини цей молодик, коли перші пориви денного вітру перебирають гриву його коня, так лагідно всміхається, спостерігаючи, як вони обидва п’ють молоко, яке він дав їм?
Хлопці дійшли до будинку в Сент-Джеймсі на світанку. Джон одразу заснув на дивані і спав до полудня, коли По-лева мати розбудила їх і подала сніданок на сонячному ґанку, звідки виднів увесь простір затоки Фолз-бей.
Між Полем і матір’ю точиться розмова, до якої Джон легко долучається. Полева мати — фотограф і має власну студію. Вона невеличка й добре вбрана, має хрипкий голос курця і жваве, мінливе обличчя. Коли хлопці поїли, вона вибачається: їй ще треба працювати, каже вона.
Джон і Поль ідуть на пляж, плавають, повертаються, грають у шахи. Потім Джон сідає на потяг додому. Він уперше побачив родинне життя Поля і сповнений заздрощів. Чому він не має добрих, нормальних стосунків із рідною матір’ю? Він хоче, щоб його мати була така, як Полева, хоче, щоб вона мала власне життя за межами вузької родини.
Джон покинув дім, щоб позбутися родинного тиску. Тепер він рідко бачить своїх батьків. Хоча вони живуть недалеко, треба тільки трошки пройти, він не провідує їх. Він ніколи не запрошував Поля побачити їх, не запрошував і когось із решти своїх приятелів, уже не кажучи про Жаклін. Тепер, маючи власний прибуток, він використовує свою незалежність, щоб викинути батьків зі свого життя. Мати засмучена його холодністю, він знає про це, — холодністю, якою він завжди відповідав на її любов. Усе своє життя вона прагнула хухати на нього, а він усе своє життя опирався їй. Дарма що син наполягає, мати не може повірити, що він заробляє досить грошей, щоб жити. Тільки-но побачивши його, вона завжди намагається тицьнути йому гроші в кишеню: банкноту в один фунт, два фунти. «Бодай трошечки», — каже вона. Якби він дав їй змогу, вона б шила штори для його квартири, прала б йому білизну. Він повинен зробити своє серце черствішим до неї. Тепер не пора втрачати пильність.
3
Джон читає «Листи Езри Паунда». Езру Паунда позбавили роботи у Вабаш-коледжі в штаті Індіана за те, що в його кімнатах була жінка. Розлючений такою провінційною дріб’язковістю, він покинув Америку. В Лондоні він познайомився з вродливою Дороті Шекспір,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее», після закриття браузера.