Читати книгу - "Донька від Люцифера, Ірина Скрипник"

——— Та що я не так зробив? — закричав їй у спину Седрик.

Вона зупинилася. Сльози почали текти по її щоках, змішуючись з морозним повітрям і перетворюючись на маленькі крижинки. Плечі тряслися від тихого плачу. Кожен зітх віддавався болем у грудях. Ноги підкосилися, і вона впала на коліна в холодний сніг. Руки вчепилися в землю, ніби намагалися знайти опору у світі, що раптово став чужим і ворожим.

Седрик підійшов до неї тихо й обережно. Його серце билося швидше, а кожен крок здавався мукою. Він спробував обійняти її за плечі, але вона рішуче і нещадно відштовхнула його. Гнів і біль змішалися в ній, створюючи бурю емоцій, які вона не могла більше контролювати.

——— Я не зрозумію, якщо ти мені нічого не поясниш, — спробував Седрик знову до неї доторкнутися, але вона і на цей раз відштовхнула його.

Її руки тремтіли від емоцій. Дотик був холодним, мов крига. Здавалося, що кожне слово Седрика розрізало її серце.

——— Що ж, — зітхнув Седрик. — Може, воно і на краще. Я вже втомився постійно будувати якісь теорії і намагатись вгадати, що ти взагалі відчуваєш до мене! Мені потрібна ясність, розумієш?

Вона нічого не відповіла. Тож він розвернувся і пішов у бік міста. Латерія почала плакати. Її сльози падали на сніг і залишали на ньому маленькі мокрі плями. Руки тремтіли, а душа здавалася розірваною на шматки. Вона опустила голову. Довге волосся спускалося на обличчя, приховуючи його. Плач був тихий, але повний болю і розпачу. Голос зривався на тихі ридання, а кожен зітх віддавався в грудях.

Потім вона почула чиїсь обережні кроки. Вони звучали тихо і невпевнено. В серці зʼявилась надія, що Седрик таки вирішив повернутися. Але, піднявши очі,  замість Седрика вона побачила Адама. Він стояв біля неї з переляканим обличчям. Його руки тремтіли, а очі були повні болю і нерозуміння. Він тримався за серце, ніби намагаючись заспокоїти невидиму рану, що пекла його зсередини.

——— Що ти зробила зі мною, відьмо? Чому мені так боляче? — запитав він.

Кожне його слово звучало, наче зойк, що виривався з його душі. Латерія витерла сльози і спробувала посміхнутися. Посмішка все одно вийшла слабкою і сумною. Серце все ще стискалось від болю. Очі блищали від сліз, що продовжували текти.

——— Це частина нашої угоди. Пригадай, воскресивши тебе, я сказала: Твій ворог — мій ворог, а мій біль — тепер твій біль! 

Адам опустився біля неї і подивився в її червоні очі, намагаючись прочитати в них відповідь. Його обличчя було наповнене здивуванням і жалем. Він ледве міг повірити у те, що чув. 

——— То тобі аж настільки зараз боляче? Через мене? — запитав він.

Його голос зривався. Кожне слово віддавалося болем у його грудях. Він не міг зрозуміти, як міг стати причиною її страждань.

Богиня нічого не відповіла. Вона просто дивилася на нього. Її погляд був глибоким і непроникним. Сльози збиралися на віях, але вона не дозволяла їм впасти. Її мовчання було голоснішим за будь-які слова, і Адам відчув, як воно прорізує його душу.

Він спробував встати. Кожен м'яз його тіла відчував важкість і напругу. Він озирнувся навколо, шукаючи відповіді, але замість цього побачив чоловічий силует, що блукав серед дерев.

——— Ні, через нього тобі боляче! — сказав Адам.

Він відчув, як в ньому почала підніматися хвиля гніву і відчаю. Душі пекла почала наповнювати його тіло. Його спина зігнулася, а потім розкрилися чорні крила, що виросли з його лопаток, розрізаючи мантію. З голови виросли роги. Знизу зʼявився хвіст, що обвивався навколо його ніг, додаючи йому ще більшої люті і могутності. Перед тим як зникнути, він встиг сказати:

——— Я звільню нас від цього болю! 

Наступної ж миті Адам тримав Седрика за горло, притиснувши бідного ельфа всім своїм тілом до землі. Його очі палали люттю, а руки стискали горло Седрика з такою силою, що той ледве міг дихати.

——— Припини, Адаме! — закричала Латерія. — Ти все одно не зможеш його вбити! На ньому моє благословення!

Але Адам не слухав. Він був занурений у свій власний світ болю і гніву. Його руки тримали Седрика з такою силою, що той не міг вирватись.

——— Тоді я битиму його до тих пір, поки не відчую, що тобі стало байдуже на нього!

Відпустивши горло Седрика, Адам почав замахуватися кулаками і бив всюди, де тільки міг дістати. Його удари були сильними і безжальними. Седрик намагався захищатися, але він був безпорадним перед цією люттю.

——— Припини! — знову закричала Латерія, і сила її голосу відкинула Адама на кілька метрів від Седрика. 

Потім вона сіла біля Седрика. Її руки тремтіли від емоцій. Кожен дотик був обережним, наче вона боялася завдати ще більшого болю. Подих ставав все важчим з кожною секундою, перериваючись відчуттям тривоги та жалю.

——— Ти як? — запитала вона, протягуючи до нього руку. 

Її голос був тихим і тривожним, майже шепотом, наче вона боялася порушити тишу, що панувала навколо. Обережно нахилилася ближче до Седрика, намагаючись краще роздивитися його обличчя. Той сплюнув кров на сніг та спробував піднятися, але його тіло віддавало різким болем після ударів. Кожен рух викликав новий напад болю, що пронизував усе його тіло. Але він намагався виглядати сильним, зібраним, не показувати свою слабкість.

Він підняв руку, щоб витерти кров з губ, хоча пальці тремтіли від напруги. При цьому Седрик намагався посміхнутися. Його губи зігнулися в слабку, змучену посмішку.

——— Наче цілий, але треба трохи полежати. Все болить.

Його голос був слабким, але він намагався виглядати сильним. Очі шукали погляд Латеріі. 

Незабаром вона лягла поруч. Потім нерішуче провела рукою по його обличчю. Її дотик був легким і ніжним, наче вона намагалася забрати весь його біль.

——— І хто це був? — глянув Седрик на Латерію. 

Він намагався зібрати всі свої думки, зрозуміти, що відбувається. Проте Адам вже повернувся і сам відповів.

——– Той, хто, схоже, буде біля неї замість тебе.