Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

Я так сильно хочу заради неї — заради нас трьох — вписатися в нове середовище.

Вигнанство — моє хронічне становище, навіть серед наших друзів, єврейських іммігрантів. Тієї зими, коли Маріанні виповнилося п’ять, нас запросили на вечірку на честь Хануки, де всі діти по черзі співали традиційні пісні. Хазяйка вечірки запросила співати Маріанну. Гордість розпирає мене, коли я спостерігаю, як моя розумна та дивовижна донька, яка вже розмовляє англійською, наче це її рідна мова, щаслива, палка, яскравоока, впевнено приймає запрошення та прямує до центру кімнати. Вона вже ходить до садочка на повний день, а після — на вечірні заняття. Я не знала, що єврей, який проводить її позакласні заняття, приєднався до організації «Євреї за Ісуса»14. Маріанна щиро усміхається гостям, потім заплющує очі та починає співати: «Ісус мене любить, мені це відомо, бо Біблія каже це всім навколо…» Гості витріщаються на неї, потім на мене. Моя донька має здатність, якої я найбільше бажала для неї, — вміння усюди почуватися як вдома. Зараз це спричинене її нерозумінням законів, що розділяють людей, а мені хочеться просочитися крізь щілину в підлозі та зникнути. Ці складнощі в спілкуванні, відчуття себе вигнанкою навіть у близькому колі я набула не іззовні. Це прийшло зсередини. Ця частина була моєю власною в’язницею, переконанням, що я не заслуговую на те, що вціліла, що я ніколи не стану вартою цього суспільства.

Маріанна в Америці розквітала, а ми з Белою виживали з останніх сил. Я все ще страждала від власного страху — від нічних кошмарів, спогадів, паніки, яку ледве утримувала в собі. І, на додачу, я відчувала образу Бели. Йому не довелося докладати зусиль до вивчення англійської, як мені. Він відвідував пансіон у Лондоні, коли був малий, тож розмовляв англійською так само вільно, як і чеською, словацькою, польською, німецькою та багатьма іншими мовами. Проте його затинання посилилося в Америці — для мене це був знак того, що вибір, який я змусила його зробити, був болісним для нього. Його першим місцем роботи був гуртовий склад, де він тягав важкі коробки, а така каторга, як ми знали, була небезпечна для хворої на туберкульоз людини. Але Джордж та його дружина Дучі, які були соціальними службовцями та допомогли нам знайти роботи, запевняли, як нам пощастило, що в нас взагалі є робота. Платня була — сльози, а робота вибаглива та принизлива, та така вже іммігрантська дійсність. Іммігранти не ставали ні лікарями, ні юристами, ні міськими головами, не мали значення ні їхня обізнаність, ні професійність (єдиним винятком була моя видатна сестра Клара, яка посіла місце скрипальки у Сіднейському симфонічному оркестрі незабаром після того, як вони з Чічі іммігрували). Іммігранти водили таксі. Іммігранти працювали на заводах. Іммігранти перебирали товар на поличках у продовольчих крамницях. Я добре засвоїла почуття нікчемності. Бела ж чинив йому опір. Він став дратівливий та різкий.

Нашої першої зими в Балтиморі Дучі повернулася одного дня додому із зимовим комбінезоном, який вона купила для Маріанни. Він застібався на змійку по всій довжині. Маріанна бажає негайно його приміряти. Не минуло й півроку, як ми нарешті вбрали комбінезон поверх Маріанниного одягу та готові йти гуляти до парку. Ми спустилися сходами п’ять прольотів та вийшли надвір. Щойно ми дійшли до тротуару, Маріанна повідомила, що їй потрібно попісяти.

— Не могла сказати про це раніше? — вибухає Бела. До цього разу він ніколи не кричав на Маріанну.

— Давай поїдемо з цього дому, — шепочу я йому тієї ночі.

— Буде виконано, принцесо, — огризається він. Я не впізнаю його. Ця злість лякає мене.

Хоча ні, найбільше мене лякає власна злість.

Нам вдається відкласти трохи грошей та переїхати до маленької кімнати для покоївки в задній частині дому на Парк-Гайтс, у найбільшому єврейському кварталі Балтимора. Власниця дому сама колись іммігрувала з Польщі, але вона приїхала до Америки задовго до війни та проживала тут уже кілька десятиліть. Вона називає нас новоприбулими та сміється з нашого акценту. Вона показує нам ванну кімнату і чекає, що ми захоплюватимемося сантехнікою. Я згадую Марішку та маленький дзвоник в особняку Еґерів, на який я натискала, коли хотіла попросити ще хліба. Легше удати захоплення та задовольнити очікування домовласниці, ніж пояснити, навіть собі, прірву між колишнім та теперішнім.

Ми з Белою та Маріанною живемо втрьох в одній кімнаті. Ми вимикаємо світло, коли Маріанна йде у ліжко, та сидимо в темряві. Наше мовчання не інтимне — воно напружене та тяжке, під його вагою мотузка починає тріщати.

Ми робимо все, що від нас залежить, аби бути звичайною сім’єю. У 1950 році ми дозволяємо собі витратитися та йдемо до кінотеатру поруч із пральнею на Парк-Гайтс подивитися кіно. Поки пральна машина крутить одяг, ми ведемо Маріанну подивитися «Червоні черевички» — фільм, що був написаний, як ми з гордістю дізналися, Емеріком Прессбургером, єврейським іммігрантом з Угорщини. Я дуже добре пам’ятаю цей фільм, він зачепив мене з двох причин. Сидячи в темряві та хрумкаючи попкорн із сім’єю, я відчувала, як у мені постає ледве вловиме задоволення — віра, що все добре, що наше повоєнне життя може бути щасливим. І, власне, сам фільм — його герої, історія — перевернув моє усвідомлення себе. Щось зірвало з мене маску, яку я так дбайливо носила, і я зазирнула в обличчя своєму голоду.

Фільм розповідає історію танцівниці Віккі Пейдж, на яку звернув увагу Боріс Лєрмонтов, художній керівник відомої балетної трупи. Вона відпрацьовує високий мах ногою у барре, пристрасно танцює «Лебедине озеро», тривалий час намагається привернути увагу Лєрмонтова та заслужити його повагу. Я не можу відірвати очей від екрана. Відчуття, наче я дивлюся на власне життя, таке, яким би я могла жити, якби ніколи не існувало Гітлера, якби не було війни. На мить мені здається, я бачу Еріка на сидінні поруч із моїм. Я забуваю, що в мене є донька. Мені лише двадцять три, а таке враження, ніби найкраща частина життя вже позаду. В одній зі сцен фільму Лєрмонтов запитує у Віккі: «Чому ти хочеш танцювати?». Вона відповідає: «Чому ти волієш жити?». Лєрмонтов відповідає: «Я точно не знаю чому, але я мушу». Віккі каже: «Це і моя відповідь теж». До