Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

Цей фільм сумний. Мрія Віккі не справджується так, як вона це собі уявляла. Танцюючи головну роль у новій постановці Лєрмонтова, вона потерпає від демонів. Ця частина фільму така моторошна, що я насилу можу дивитися. Здається, ніби червоні черевички Віккі заволодівають нею, вони затанцьовують її ледве не до смерті, вона потерпає у своєму власному кошмарі: танцює на безплідному пустирі цвинтаря з партнером, що розсипається на порох, наче стара газета. Вона не може зупинити свій танок, не може прокинутися. Віккі намагається покинути танці. Вона ховає червоні пуанти в сушарку. Закохується у композитора, виходить за нього заміж. У кінці фільму її знову запрошують танцювати в постановці Лєрмонтова. Чоловік благає її не приймати запрошення. Лєрмонтов застерігає: «Ніхто не може жити двома життями». Вона має обрати. Я розмірковую: що змушує людину робити одне і не робити інше? Віккі знову взуває червоні черевички. Цього разу вони-таки затанцьовують її до смерті — вона падає з краю будівлі. Інші танцівниці виступають без неї, світло софітів осяює порожнє місце, на якому мала б танцювати Віккі.

Цей фільм не про травму. Насправді я на той час ще не знаю, що живу із травмою. Проте «Червоні черевички» надають мені словник образів, за допомогою яких я можу дізнатися щось про себе. І думаю про те, як Віккі востаннє взула свої пуанти та злетіла — це не було схоже на вибір. Цей вчинок видавався примусовим. Несвідомим. Чого саме вона так боялася? Що змусило її так вчинити? Це було щось, з чим вона не могла жити? Чи без чого?

— Ти б віддала перевагу танцям, а не мені? — запитує мене Бела, коли ми повертаємося додому на автобусі. Цікаво, чи думає він про ту ніч у Відні, коли я повідомила йому, що забираю Маріанну до Америки, з ним чи без нього. Він уже обізнаний, що я можу обрати щось чи когось замість нього. Я фліртую, аби уникнути відповіді.

— Якби ти бачив, як я танцюю, ти не став би питати, — кажу я. — Ти ніколи не бачив такого високого маху ногою, як у мене.

Я вдаю, я вдаю. Десь глибоко всередині я придушую крик. Я не мала вибору! — лютує в мені здушений крик. Гітлер та Менґеле обрали замість мене. Я не мала власного вибору!

Бела перший ламається під тиском. Це стається на роботі. Від піднімає заважку коробку та падає на підлогу. Він не може дихати. У лікарні рентгенівський знімок показує, що туберкульоз повернувся. Він виглядає ще блідішим та занепащенішим, аніж того дня, коли я витягала його з в’язниці й ми тікали до Відня. Лікарі переводять його до протитуберкульозного диспансеру. Ми з Маріанною навідуємо його щодня після роботи. Мене пригнічує страх, що Маріанна може побачити, як він харкає кров’ю, що вона може відчути близькість смерті, незважаючи на всі наші зусилля приховати від неї його хворобу. Їй чотири, вона вже вміє читати, з дитячого садка вона бере з собою книжки з малюнками, аби розважати тата, вона доповідає медсестрам, коли він поїв чи коли хоче води.

— Знаєш, що могло б потішити тата? — каже вона мені. — Маленька сестричка!

Ми не дозволяли собі й думки про другу дитину, ми надто бідні, а тепер я радію, що на нас не тисне зайвий рот, не заважає Белиному відновленню, не поглинає крихти моєї жалюгідної платні. Та водночас мені крається серце бачити, як сильно моя донька потребує товариша, бачити її самотність. Від цього я ще сильніше сумую за своїми сестрами. У Маґди вже краща робота в Нью-Йорку. Завдяки навичкам шиття, яких вона навчилася від тата, вона шиє пальта у «Лондон фог». Вона не хоче починати все з нуля в іншому місті, та я все одно благаю її приїхати до Балтимора. У Відні в 1949 році саме так я й уявляла своє майбутнє — привезти Маріанну до Америки разом із сестрами, не з чоловіком. На той час це був мій вибір, моя жертва, лише б позбавити доньку життя в зоні воєнного конфлікту. Тепер, якщо Бела помре чи стане інвалідом, це стане необхідністю. Ми мешкаємо вже в трохи більшій квартирі, і хоч обидвоє заробляємо, нам не вистачає навіть на їжу. Не уявляю, як я зможу платити за це одна. Маґда погоджується подумати про переїзд.

— Не турбуйся, — каже Бела, відкашлюючись у носовичок, — я не дозволю нашій дівчинці зростати без батька. Не дозволю.

Він так сильно кашляє та затинається, що ледве може вимовляти слова.

Бела потроху одужує, проте він ще заслабкий. Він більше не зможе працювати на складі, але він зможе жити. Медичні працівники в лікарні, підкорені його почуттям гумору та чарівністю, обіцяють перед випискою допомогти йому з роботою, аби ми могли стати на ноги, та подарувати йому багато років щасливого життя. Вони дають йому змогу написати тест на профпридатність, який Бела вважає дурним, доки не отримує свій результат. Як свідчить тест, йому більше пасуватиме кар’єра оркестрового диригента чи бухгалтера.

— Ми могли б побудувати нове життя в балеті, — жартує він. — Ти б танцювала, я б диригував оркестром.

— Ти колись шкодував, що не займався музикою, коли був молодий?

Ці ігри в якби-ж-то з минулим дуже небезпечні.

— Я взагалі-то займався музикою, коли був молодий.

Як я могла про це забути? Він грав на скрипці, як і моя сестра. Він писав про це мені в листах, коли залицявся до мене. Коли я чую, як він говорить про це зараз, мені здається, ніби він говорить не про себе.

— У мене непогано виходило. Мої вчителі казали, що я міг би вступити до консерваторії. І вступив би, якби не мав керувати родинною справою.

Моє обличчя спалахує. Я зненацька відчуваю гнів. Не розумію чому. Мені хочеться сказати щось різке, вжалити його, не знаю, кого я хочу покарати — себе чи його.

— Просто подумай, — кажу я, — якби твоє музичне навчання