Читати книгу - "Все те незриме світло"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тричі за дев’ять днів на польових заняттях Фредеріка вибирають найслабшим. Бастіан заходить далі, ніж завжди, й рахує швидше, ніж завжди, тож Фредерікові доводиться пробігати триста з гаком метрів, часто в глибокому снігу, а хлопці женуться за ним так, наче від цього залежить їхнє життя. Щоразу його ловлять, щоразу його лупцюють кийком під наглядом Бастіана, щоразу Вернер нічого не робить, аби це зупинити.
Фредерік витримує сім ударів, перш ніж упасти. Потім шість. Потім три. Він не плаче, не проситься піти зі школи, й саме це, здається, змушує коменданта труситися в убивчому гніві. Фредерікова замріяність, його інакшість — він це випромінює, мов запах, і всі цей запах чують.
Вернер шукає забуття в роботі в лабораторії доктора Гауптмана. Він зібрав прототип приймача-передавача й тепер перевіряє запобіжники, клапани, навушники й вилки, але навіть у ці пізні години йому здається, що небо тьмянішає й школа стає похмурішою і зловіснішою. Його непокоїть шлунок. Він страждає від діареї. Прокидається пізно вночі й бачить Фредеріка у його спальні, в окулярах і краватці, що випускає спійманих пташок зі сторінок величезної книжки.
«Ти хлопець розумний. Тобі все вдасться».
Одного вечора, коли Гауптман пішов до себе в кабінет, Вернер окидає оком могутнього сонного Фолькгаймера в кутку й каже:
— Той полонений…
Фолькгаймер моргає — оживає камінь.
— Вони роблять це щороку, — він знімає картуза і проводить долонею по густому короткому волоссю. — Кажуть, що це поляк, комуніст чи козак. Що він украв алкоголь, бензин або гроші. Щороку те саме.
Щогодини хлопці в цій школі борються з десятками різних труднощів. Чотириста дітей проповзають по краю прірви.
— І завжди та сама фраза, — додає Фолькгаймер. — «Довго не протягне».
— Але ж хіба це людяно — залишати його отак? Навіть мертвого?
— Людяність для них не важлива.
Наближаються дзвінкі звуки Гауптманових кроків, і Фолькгаймер знову відкидається назад, його очні ямки знову заповнює тінь, й у Вернера немає змоги запитати його, кого він мав на увазі під «ними».
Хлопці залишають на Фредерікових чоботах мертвих мишей. Вони називають його шмарклею, гомиком, незліченними іншими підлітковими прізвиськами. Двічі якийсь старшокласник забирає Фредеріків бінокль і вимазує його екскрементами.
Вернер переконує себе, що робить усе можливе. Щовечора він натирає Фредерікові чоботи, аж доки ті починають сліпити своїм блиском, — на одну причину менше причепитися до нього завідувачеві гуртожитку, Бастіанові чи старшокласникові. Недільними ранками у їдальні вони тихо сидять у сонячному світлі й Вернер допомагає йому з домашніми завданнями. Одного разу він піднімає олівця і вглядається в нікуди, й каже:
— Малий строкатий дятел.
І Вернер чує, як десь здалеку пташиний спів лине через галявини й стіни.
На заняттях із технічних наук доктор Гауптман знайомить їх із законами термодинаміки.
— Ентропія. Хто може сказати, що це таке?
Хлопці нахиляються над партами. Ніхто не піднімає руку. Гауптман урочисто йде між рядами. Вернер намагається не поворухнути й м’язом.
— Пфенніг.
— Ентропія — це міра випадковості чи безладу в системі, докторе.
На якусь мить він ззирається з Вернером, його погляд водночас і теплий, і крижаний.
— Безлад. Ви чули це слово від коменданта. Ви чули це від вихователя. Лад необхідний. Життя — це хаос, панове. Наша місія — упорядкування хаосу. Навіть щодо генів. Ми впорядковуємо еволюцію видів. Відсіюючи другосортних, непокірних, покидьків. Це — найбільший план райху, найвеличніший план за всю історію людства.
Гауптман пише на шкільній дошці. Кадети переписують його слова у свої зошити. «Ентропія закритої системи ніколи не зменшується. За законом кожен процес має згаснути».
Обходи
Хоча Етьєн і далі висловлює незгоду, мадам Манек водить Марі-Лор на пляж щоранку. Дівчинка сама зашнуровує черевики, навпомацки спускається сходами й чекає у фойє, затиснувши в кулаці ціпок, доки мадам Манек закінчує свої справи на кухні.
— Я сама знайду дорогу, — каже Марі-Лор на п’ятий ранок, коли вони виходять надвір. — Вам не обов’язково мене вести.
Двадцять два кроки до перехрестя з рю д’Естре. Ще сорок — до арки в стіні. Дев’ять сходинок униз — і вона на піску, й двадцять тисяч звуків океану поглинають її.
Вона збирає шишки, принесені хвилями з невідомих далей. Товсті шматки канату. Гладенькі кульки викинутих на берег поліпів. Одного разу — утопленого горобчика. Найбільша її втіха — пройтися до північного краю берега за відпливу й сісти навпочіпки біля острова, який мадам Манек називає Ґранд-Бе, й нишпорити в залишених морем калюжках. Лише тоді, як вона вмочає ступні й долоні в холодну воду, батько зовсім покидає її думки, лише тоді вона вже не ставить собі питання, скільки у його листі правди, коли він напише знову, й чому він ув’язнений. Вона просто слухає, чує, дихає.
Її спальня наповнюється камінцями, шматками скла, мушлями: сорок морських гребінців уздовж підвіконня, шістдесят один черевоніг на гардеробі. Коли має нагоду, вона розкладає їх за видами, а тоді за розміром. Найменші ліворуч, найбільші праворуч. Вона наповнює глечики, відра, таці; кімната пахне морем.
Майже щоранку, повернувшись із пляжу, вона робить обхід разом із мадам Манек. Ідуть на овочевий ринок, зрідка — до м’ясника, а потім несуть їжу котромусь із сусідів, кому, за рішенням мадам Манек, наразі найсутужніше. Вони піднімаються лункими сходами, стукають у двері, літня жінка запрошує їх увійти, питає про новини, умовляє випити по ковтку хересу. Енергійність мадам Манек, відкриває Марі-Лор, неймовірна. Вона заводить знайомства, збирає врожай, прокидається рано, працює допізна, випікає печиво без краплі сметани, хліб зі жмені борошна. Вони вдвох важко ступають вузькими вуличками, Марі-Лор тримається ззаду за її фартух, йде за пахощами її страв і пирогів. У такі моменти мадам здається великою рухливою стіною з трояндових кущів, колючих, запашних й обліплених бджолами.
Ще теплий хліб — старенькій вдові на ім’я мадам Бланшар. Суп — мосьє Саже. Потроху в голові Марі-Лор складається тривимірна мапа, на якій світяться позначки: товсте платанове дерево на площі оз’Ербе; дев’ять фігурно підстрижених кущів у горщиках біля готелю «Континенталь», шість сходинок угору мостиком, що називається рю дю Конетабль.
Кілька днів на тиждень мадам Манек приносить їжу божевільному Уберові Базену, ветеранові Першої світової війни, який у будь-яку погоду ночує в альтанці за бібліотекою. Який втратив носа, ліве вухо й око під час артобстрілу. Який носить емальовану мідну маску, що
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Все те незриме світло», після закриття браузера.