Читати книгу - "Вовчиця , ЛІдія Тугай"

Маша глибоко вдихнула, змушуючи себе заспокоїтися. Хаос у її голові трохи вщух, залишивши після себе чітке рішення.

— Анатолію Васильовичу, мені потрібен офіційний пропуск до цього місця, — твердо сказала вона, піднімаючи на нього погляд.

Він уважно подивився на неї, як досвідчений наставник, що оцінює учня.

— Пропуск? — у кутиках його губ з’явилася тінь усмішки. — Дитинко, те, що тебе про нього питали, — лише формальність. Насправді тут усе працює інакше.

— Що ви маєте на увазі?

— Охоронці — вовки. Вони розпізнають своїх не за документами, а за запахом. Ніякий пропуск тобі не допоможе, якщо ти для них чужа.

Слова чоловіка змусили її замислитися. Вона не могла дозволити собі бути «чужою». Це місце вже належало їй. Це було частиною її історії, її долі.

Маша стиснула блокнот у руках і мовчки підвелася.

— Гаразд. Якщо це так працює, значить, мені потрібно стати своєю.

Анатолій Васильович скептично підняв брови.

— Що ти задумала?

Вона глянула йому просто у вічі — впевнено, без тіні сумніву.

— Я зберу свою зграю. І стану її альфою.

Соллі тихо свиснула, а в очах її загорівся інтерес.

— Ого. А ти не жартуєш.

— Жартувати ніколи. Я не можу дозволити, щоб мені забороняли приїздити сюди. І якщо для цього потрібно, щоб вовки прийняли мене як свою, я зроблю все необхідне.

Анатолій Васильович уважно спостерігав за нею, а потім повільно кивнув.

— Тоді тобі доведеться знайти тих, хто визнає тебе лідером. Інакше це буде просто красива ідея.

— Я це зроблю, — впевнено сказала Маша.

В її голосі не було сумніву. Бо вперше вона відчувала, що йде своїм шляхом.

— Добре, я зберу зграю, але на це знадобиться час. Десь за тиждень... мабуть... — Анатолій Всеволодович задумливо потер підборіддя, зважуючи щось у своїй голові. — Так, думаю, тижня мені вистачить...

— Завтра! — твердо відрізала Маша, не зводячи з нього пильного погляду. — Я приїду завтра і сподіваюся, що зграя буде зібрана. Вовки-одинаки великої ролі не зіграють. Вчора була нарада, важлива нарада, і, наскільки я розумію, всі ключові вовки зараз десь неподалік?

Очі Анатолія метнулися вбік, ніби він шукав вихід. Він ковтнув слину.

— Ну... так, але ж це занадто швидко. Зграя має звикнути до тебе...

— Абсурд! — рубонув голос Маші, мов лезо ножа. Вона вжалила його поглядом, змушуючи ще сильніше затиснути пальці.

— Але ж...— він спробував заперечити, але слова застрягли в горлі, натрапивши на її рішучість.

— Ніяких "але". Я приїду завтра. Ходімо, Соллі.

Маша різко розвернулася на підборах, міцно стискаючи в руках блокнот. Вона знала, що дала йому рівно стільки простору, скільки потрібно, щоб він відчув себе загнаним у кут.

Соллі, яка мовчки спостерігала за розмовою, легко всміхалася, йдучи слідом за нею.

— Завтра буде важливий день, — кинула Маша через плече, виходячи з будинку.

Щойно двері за ними зачинилися, вона зітхнула й заговорила, трохи тихіше, але з тією ж упевненістю:

— Соллі, сядеш за кермо? Я хочу трохи пройтися і поспілкуватися з охоронцями. Подивимося, хто тут справжній вовк, а хто лише піджак носить.

Соллі кивнула, блиснувши білими зубами у схвальній усмішці.

— Ти сьогодні була бездоганна, Маш. Він боявся тебе, я це бачила.

— І правильно робив. Завтра йому буде ще страшніше.

Маша пройшла повз машини й неквапливо рушила до охоронців, що стояли біля воріт. Її кроки були впевненими, а погляд – холодним, наче крижана вода в гірській річці.

Охоронці помітили її одразу, але не поспішали кидатися з гостинними посмішками. Один – кремезний, широкоплечий, із нахабною усмішкою – ліниво підпер стіну плечем, схрестивши руки на грудях. Його погляд чіплявся до неї, ніби шматок м'яса, кинутий у вовчу зграю. Другий – рудобородий, з прищуром людини, що бачила і не таке, – лише глузливо скосив на неї очі, зважаючи, чи варта вона його часу.

— Чого треба? — буркнув рудий, не зрушивши зі свого місця.

— Пройтись, поговорити, подивитись, — рівним голосом відповіла Маша, нахиляючи голову трохи вбік, ніби оцінюючи їх у відповідь.

— Пройтись? — нахабний посміхнувся, показуючи білозубий оскал. — Тобі не страшно тут самій?

— А мені має бути страшно?

— Ну, ми тут всі вовки, а ти… — він зміряв її поглядом з ніг до голови, — здається, не одна з нас.

Маша не відповіла. Лише дивилася. Повільно. Виразно.

— Слухай, дівчино, — рудий клацнув язиком і відштовхнувся від стіни. — Тобі краще…

Але нахабний несподівано перехопив ініціативу. Його посмішка стала ще ширшою, майже ласкавою, а голос – лукавим:

— Хочеш, я покажу тобі, як ричить справжній вовк?

Рудий пирхнув, потураючи:

— Обережно, вона може злякатися!

— А може, їй сподобається? — нахабний блиснув зубами, ступивши півкроку вперед.

Маша мовчала. Їхні голоси, насмішки, впевненість у власній перевазі – вона бачила подібне раніше. Вони відчували її, але ще не розуміли. Ще не знали.

Нахабний зіграв свою партію до кінця – рикнув, грубо, по-звірячому. Очікував, що вона здригнеться.

Натомість Маша голосно розсміялася.

Її сміх прокотився навколо наповнюючи повітря, вібрацією зачепивши холодний камінь стін. Вовки завмерли.

А потім вона зробила крок уперед і… заричала.

Не голосно – проте звук був густим, низьким, тягучим, таким, що змушував нутрощі стискатися, а горло – сохнути. Не людський рик. Справжній.

Охоронець зблід, інстинктивно відступив, навіть трохи присів. Його ніздрі роздулися, мовби він уловив запах небезпеки.

— Ви справді вважаєте, що мені страшно? — повільно, майже ніжно промовила Маша, схиляючи голову, і в її очах промайнуло щось таке, що змусило навіть рудого напружитися.

Тиша зависла в повітрі. Тепер вони її відчули.

— Та хто знає… — нахабний хмикнув, але в його голосі вже не було тієї безтурботної впевненості.

— Я ж казав, вона не наша, — рудий примружився, вдивляючись у Машу уважніше, ніби намагаючись пригадати щось важливе.