Читати книгу - "Вовчиця , ЛІдія Тугай"

Маша зробила крок уперед, змушуючи рудого відштовхнутися від стіни. Потім ще один – тепер уже впритул до нахабного.

— Повтори.

— Що? — він підняв брову, намагаючись зберегти зверхній вигляд.

— Повтори, що я не ваша.

Вовк, що ще хвилину тому хижо посміхався, тепер виглядав не таким впевненим. Його пальці ледь помітно сіпнулися, а в очах промайнуло щось схоже на сумнів.

— Що, язик проковтнув? — тихо, майже лагідно спитала вона, нахиляючи голову трохи вбік.

Рудий нахмурився, ніби щось усвідомив, і несподівано принюхався. Його очі звузилися, а пальці на планшеті мимоволі напружилися. Потім він вдивився в неї ще раз – і раптом його обличчя змінилося.

— Стривай-стривай… — пробурмотів він, ніби вперше її бачив. — Вона… вона вовчиця.

Нахабний здригнувся, але швидко спробував віджартуватися:

— Отакої… Тоді, може, вона ще й вищий ранг має, га?

Маша не відвела погляду. Вона просто дивилася. Чекала.

І тиша, що зависла між ними, сказала все сама.

Рудий не витримав першим. Він зімкнув губи, зробив повільний кивок, наче визнаючи щось, що не хотів визнавати. Потім перевів погляд на нахабного.

Той, здавалося, хотів ще щось сказати, але передумав. Глухо хмикнув, знизав плечима і відступив убік.

— Гаразд, — кинув рудий, уже без зневаги в голосі. — Я не знав.

— Тепер знаєш, — Маша поправила блокнот у руках. Її пальці мимохіть торкнулися кулона на шиї – невеликого, металевого, старого.

Нахабний звузив очі.

— Але ж ти людина? Ми з дитинства тебе пам’ятаємо!

Маша загадково посміхнулася, стискаючи кулон.

— Всі можуть помилятись.

Щось у її тоні змусило охоронців переглянутися. І з цього моменту розмова пішла гладко. Вовки розслабилися, почали розповідати, ділитися тим, що знали. І навіть, здається, намагалися залицятися.

Маша тільки посміхалася – і слухала.