Читати книгу - "Вовчиця , ЛІдія Тугай"

Душний кінець літа обіймав все навколо липким теплом. Сонце вже хилилось до заходу, але ще було далеко до вечора. Соллі сиділа в машині, виводячи кінчиком пальця бездумні візерунки на запиленій панелі. Вікна були наполовину відкриті, впускаючи гаряче повітря, змішане з запахом асфальту і сосен .

Маша нарешті повернулася від охоронців, різко відчинила дверцята і з розмахом сіла на пасажирське сидіння. Її волосся трохи розтріпалося від вітру, а щоки палали від легкої нервозності.

— Сподіваюсь, ти не сумувала? — запитала вона, витираючи піт з чола і розстібаючи легку джинсовку.

— Ні, — коротко відповіла Соллі, не відводячи погляду від керма, міцно стискаючи руки на ньому, ніби це могло стримати бурю всередині.

Та ця відповідь зависла в повітрі, занадто суха і різка, як недомовка. Маша зиркнула на подругу, її інтуїція спрацювала миттєво.

— Що сталося? — повернулася до неї, трохи нахилившись уперед. Її брови зійшлися, а очі звузились від занепокоєння.

Соллі мовчала кілька секунд, губи тремтіли, ніби вона намагалася втримати слова всередині. Нарешті вона різко видихнула, ніби здавалася в битві сама з собою.

— Леон, — сказала вона, стискаючи кермо ще міцніше. — Він мені дзвонив. Запросив на побачення.

Маша випросталась, очі її округлилися від несподіванки.

— І?..

— І я відмовила, — відрубала Соллі, нарешті відпускаючи кермо і опускаючи руки на коліна. Її пальці виглядали напружено, ніби в них досі вчепилася невидима тривога.

— Соллі! — вигукнула Маша, вражено. — Ти маєш піти! Ну коли ти востаннє була на побаченні? Та навіть не кажи, бо це було ще до…

Вона вчасно замовкла, але тінь вже впала на обличчя Соллі. Та повільно перевела на подругу погляд, у якому змішалися біль, провина й порожнеча.

— Я не можу, — голос став глухим, наповненим важкістю, яку не могли розвіяти навіть теплі літні пориви вітру. — Це наче… зрада. Я розумію, що мій чоловік давно помер. Але я не можу. Наче, якщо я піду — то залишу його остаточно.

Маша вдивлялася в подругу кілька секунд, а потім тихо, без зайвих слів, поклала руку їй на плече. Тепла, впевнена, справжня.

— Ти його не залишиш, Соллі, — м’яко сказала вона. — Він завжди буде з тобою. Але ти жива. І маєш право жити.

Соллі заплющила очі на мить, ніби намагаючись сховатися від власного серця. А тоді глибоко вдихнула, дозволяючи цим словам впасти кудись у середину, там, де ще залишалося місце для чогось нового.

— До того ж… блокнот… — Маша зупинилася, мов шукаючи потрібні слова, її пальці невпевнено стискали краї обкладинки. — Те, що було там написано… одже…

Соллі скинула на неї погляд, у якому змішалися нетерплячість і тривога.

— Та просто покажи мені, що там написано, — коротко відповіла вона, нахиляючись ближче.

— Але ж… слова зникли… — прошепотіла вона.

Соллі злегка зітхнула, немов розгадала якусь таємницю:

— Це тому, що я тримала блокнот. Якщо ти візьмеш його у свої руки, текст знову з’явиться, і я зможу його прочитати.

Маша недовірливо глянула на подругу, але все ж обережно розкрила блокнот. І… щойно її пальці торкнулися сторінок, літери почали проступати, наче чорнило поверталося з небуття. Спочатку нечіткі тіні слів, потім рядки набували виразності.

Соллі мовчки придивлялася, затамувавши подих. Її очі бігали рядками, і з кожним новим реченням її обличчя змінювалося: здивування, тривога, шок, полегшення, знову тривога. Наче хтось увімкнув світло в темній кімнаті її думок, і вона побачила там щось, чого не хотіла знати.

Нарешті вона видихнула, притиснувши руку до грудей:

— Господи… — її голос був хрипким, наповненим емоціями. Вона підвела очі до Маші, де за іронічною усмішкою ховалася справжня ніжність. — А я думала, в мене доля складна…

Маша не витримала. В її очах блиснули сльози, дрібні, як росинки на вранішній траві. Вона швидко відвела погляд, намагаючись заховати слабкість, але Соллі вже бачила все.

— Дай я тебе обійму, — тихо сказала вона і, не чекаючи дозволу, потягнулася вперед. Її обійми були теплими, щирими, мов прихисток посеред бурі.

Маша спершу напружилася, але потім розслабилася, дозволяючи собі розчинитися в цій підтримці. Серця їхніх подруг билися в унісон, стираючи межі мовчання. Блокнот впав на підлогу, сторінками догори, а літери на ньому знову зникли, залишивши лише тінь пережитих почуттів.

— Отже, Леон — твій батько! — нарешті вимовила Соллі, ніби це відкриття мало змінити все, що вони знали досі. Її голос був одночасно твердим і м’яким, наче вона сама ще не могла до кінця повірити у сказане.

Маша стиснула пальці в кулак, наче намагалася втримати думки, що виривалися назовні разом із серцем. Вона опустила погляд на блокнот, де літери тремтіли, ніби живі, повторюючи слова, які краще було б не читати.

— Слухай, — Маша нарешті заговорила, її голос був глухим, але наповнений прихованим відлунням рішучості. — Мені потрібно… потрібно, щоб ти зустрілася з ним.

4444

Соллі спостерігала за Машею кілька секунд, нахиливши голову набік, ніби намагаючись зазирнути за ту стіну, яку подруга так ретельно зводила.

— А ти що до нього відчуваєш? — спитала вона несподівано м’яко.

Маша нервово посміхнулася, але ця посмішка більше нагадувала маску, аніж справжні емоції.

— Я… не знаю. Це все так дивно. З цими рядками в блокноті я наче в пастці. Ніби вони знають більше, ніж я сама. Я не впевнена, чи варто розповідати Леону правду. 

Соллі нахилилась ближче, поклавши руки на плечі Маші.

— Але він усе одно дізнається, — тихо сказала вона, дивлячись просто в очі. — Бо ти — біла вовчиця.

Ці слова впали між ними, мов камінь у воду, розганяючи хвилі емоцій. Маші здалося, що її серце перестало битися на мить, а потім знову почало, але вже в іншому ритмі.

— Біла вовчиця… — прошепотіла вона, відчуваючи, як ця фраза відгукується десь глибоко всередині, там, де ховалися страх і надія.

— Ти не можеш втікати від того, ким ти є, — м’яко додала Соллі. — Але ти можеш обрати, як із цим бути.