Читати книгу - "Експансія-I"

Іспанія

Дорогий Ерл!

Я був зворушений тим, як швидко, а головне, конфіденційно Ви відповіли на моє прохання.

Прошу Вас мати на увазі, що та людина, якою ми цікавимось, надзвичайно компетентна у своїй професії. Отже, будь-яка кустарщина в роботі з ним загрожує неприємностями. Якщо вас не обтяжить, то проконсультуйтеся у цій справі з моїм давнім другом Вутвудом, і хай Вас не лякає, що він живе в Мадріді як кореспондент «Чікаго стар», це чудове прикриття для справжнього патріота, який присвятив себе боротьбі проти комунізму.

Просив би Вас пересилати всю кореспонденцію для мене тільки через нього.

Думаю, не слід говорити, яке мені дороге Ваше добро співробітництво на благо нашої загальної справи.

Сердечно Ваш

Гувер».

ШТІРЛІЦ-VІІІ

(Мадрід, жовтень сорок шостого)

Ерл Джонсон був огрядний, високий чоловік; стрижений йоржиком, зразу видно — американець; очі дуже сині, опушені довгими чорними віями (такі б жінці, подумав Штірліц); шкіра на обличчі гладенька, лискуча навіть, мабуть, кожного ранку йому робили масаж після гоління; єдине, що дисгармонувало з тією лагідною жіночністю, що визначало обличчя Джонсона, був ніс, істинно боксерський, круто переламаний на переніссі і трохи повернутий вліво.

— Радий вас бачити, докторе Брунн, — сказав він, легко підвівшись з-за столу. — Кемп прогудів мені про вас усі вуха. Хочете випити?

— Ні, спасибі, я п'ю другий день, досить.

— Мені доводиться пити щодня і — нічого. Невже колись і я скажу цю жахливу, справді пов'язану з віком фразу: «Я п'ю другий день, досить»?! Брр! Страшно подумати! А каву?

— З радістю.

Джекобс підійшов до каміна, там у нього стояв млинок для кави й невеличка електроплитка з мідними турочками. Швидко й красиво, якось по-чаклунськи він почав готувати каву, говорячи тим часом:

— В Анкарі мені подарували рецепт, він чудовий. Замість цукру — ложка меду, ріденького, краще липового, чверть дольки часнику, це пов'язує воєдино смисл кави й меду, і головне — не доводити до кипіння. Усе те, що закипіло, позбавлено смислу. Та й люди, які перенесли надмірні навантаження — фізичні й моральні, — гублять себе, хіба не так?

— Дамаську сталь, навпаки, загартовують температурними перевантаженнями.

Джекобс обернувся, якусь мить розглядав Штірліца, примруживши свої голубі очі (у наших жителів Півночі такі ж, подумав Штірліц, у владимирців та поморів), потім усміхнувся:

— Я вас візьму на роботу, хоч ви й перенесли температурні перевантаження, судячи з усього немалі. Про дамаську сталь увернули дуже доречно. Я страждаю від зайвої категоричності, пробачте. Ідіть сюди, вип'ємо тут, тут затишніше.

Штірліц незграбно підвівся, завмер, бо спину пронизав гострий біль, він помасажував поперек і повільно підійшов до низького столика біля каміна, де дивно пахло кавою, якийсь незвичайний запах, справді, часник у джезві — цікаво, якщо колись у мене знову буде свій дім, неодмінно приготую сам.

— Ну, як? — спитав Джекобс. — Смачно?

— Чудово, — відповів Штірліц. — Коли збанкрутуєте, не вмрете з голоду — є друга професія. А мене візьмете мити посуд.

— Домовились. Але поки що я беру вас на посаду експерта. Самі розумієте, що перекладачі мені не потрібні, кожен працівник фірми розмовляє двома чи трьома мовами, інших не утримуємо…

— Мої майбутні функції?

— Дивне запитання. Хоч трохи серйозний європеєць почав би розмову не про функції, а з того, скільки йому платитимуть.

— Значить, я японець, — посміхнувся Штірліц. — Та й, крім того, в моєму становищі, скільки мені не платили б, я буду вдячний.

— П'ятдесят доларів на тиждень? — смішливо запитав Джекобс. — Влаштує?

— Спасибі. Влаштує.

— Гм… Потішно… Виходить, решту вам доплачуватиме Грегорі?

— Хто?

— Я не знаю, яким ім'ям він назвався… Ну, той чоловік, що годував вас сьогодні вранці на базарі пульпою й тортільєю.

— Він назвав себе Полом.

— Так, він і є Пол. Дивно. Взагалі він заступник резидента в Іспанії і дуже часто називає себе Грегорі.

— Такий високий, круглоокий? Їздить на…

Джекобс перебив:

— Так, так, на голубому «форді», це він.

— Про доплату він мені не сказав…

— Штукар. Хоче мати все, не вклавши нічого. Він зароблятиме собі лаври, а платити вам доведеться мені. Я не згоден.

— Що ж, логічно.

— Я теж хочу одержувати свої дивіденти з того, кому плачу. Це справедливо, згодні?

— Згоден.

— Про що він вас просив?

— Про співробітництво.

— Ну, це зрозуміло, не про війну ж. Вас розгромили, що вам лишається робити, як не співробітничати? При тому, що Пол сучий син, людина він тактовна. Цілком міг замінити слово «співробітництво» наказовим «служити».

— Я відмовився б.

— Припустимо.

— Я відмовився б, — повторив Штірліц.

— Як ви потрапили в Іспанію? — ламаючи тему розмови, спитав Ерл Джекобс.

— Вас не ознайомили з моїм досьє?

— В загальних рисах. Люди розвідки завжди чогось недоговорюють. Ще кави?

— З задоволенням… Я опинився тут після того, як настав крах рейху.

Джекобс налив Штірліцу ще одну чашку й лише після цього різко сказав, причому обличчя його стало іншим, зосередженим, зморшкуватим, ніякої тобі жіночності:

— Слухайте, докторе… Ви можете інтригувати з колегами з колишнього ВСС, але ви тепер служите в мене, і будь-які завуальовані відповіді я маю право розцінювати як нелояльність по відношенню до фірми.

— Я вже служу? — поцікавився Штірліц. — Усе як належить оформлено?

Обличчя Джекобса знову змінилося, стало лагідним, він ударив себе в лоб, і це був перший награний жест за всю розмову.

— Чорт візьми, я винен, пробачте! — Джекобс підвівся, підійшов до столу, повернувся з аркушем паперу, простяг Штірліцові. — Це зобов'язання, яке дає фірмі кожен, хто заново поступає.

Штірліц витяг окуляри (зір після поранення зіпсувався, далекозорість, дві діоптрії), прочитав текст: «Я, поступаючи на роботу в фірму ІТТ (Іспанія), зобов'язуюсь чесно, щиро й правдиво виконувати покладені на мене функції. За будь-яку нелояльність по відношенню до ІТТ (Іспанія) я згоден нести відповідальність у тих межах, які визначено статутом підприємства й відповідними статтями трудового й кримінального кодексу країни, де проживаєш».

— Це треба підписати? — спитав Штірліц.

— Неграмотні ставлять відбиток пальця, — відповів Джекобс. — Ви грамотний? Тоді впишіть своє прізвище. Думаю, краще поставити те, яке тепер у вас в паспорті.

Штірліц поставив своє прізвище там, де було багато крапок, і розписався.

— Спасибі, — мовив Джекобс, забираючи в нього аркуш. — Ну, а тепер, будь ласка, розкажіть, як ви потрапили в Рим? Ви опинились там саме після краху рейху?

— В Берліні мене прошив автоматом росіянин… Це було тридцятого квітня…

— А не першого травня?

— Можливо. Мені здалося, що це було тридцятого квітня. Що було далі, не знаю, я втратив свідомість. У Римі мені дали ватіканські папери, а потім переправили сюди.

— Хто переправив?

— Я