Читати книгу - "Беру свої слова назад"

уже більше 60 років нам розповідають про героїзм, героїзм і ще раз про героїзм, але історію війни так і не спромоглися написати. Та історія війни, яку писали за Сталіна, вважалася пристойною тільки в його присутності. Варто було Сталіну піти, і тут же її забули. Причому забули підозріло швидко. Про цей варіант історії просто перестали згадувати. Начебто ніколи й не було такого варіанту.

При Хрущові ті ж придворні бешкетник деборини-мінци-тельпуховскі склали нову, цього разу об'єктивну і правдиву історію війни. Але й вона правдивою та об'єктивною була тільки до того моменту, поки «нашого дорогого Микиту Сергійовича» не скинули. І тут же виявилося, що друга версія війни брехлива і необ'єктивна. Чистий сором. І чим швидше її забудемо, тим краще для нашого самопочуття.

При Брежнєві вигадали третю версію. Але всім було ясно: Брежнєва вона не переживе. Помре разом з ним. І будуть над нею сміятися. Так і вийшло.

З того часу ніякої офіційної історії війни у нас немає, незважаючи на те що це була найстрашніша і найкривавіша війна в історії людства. Дивно: війна ніби «велика» і навіть ніби «вітчизняна», але історія у неї чомусь непристойна. А пристойну написати не виходить. Якщо разом скласти всі книжки про ту війну, то вершини штабелів, відповідно до законів фізики, покриються снігом і оповиються туманом, по схилах з вершин поповзуть льодовики. Скласти книжки разом, можливо, і вдалося б, але от доладна історія з усіх цих книжок ніяк не вимальовується, не виписується, незважаючи на півстолітнє намагання багатотисячних вчених колективів, табунів письменників, режисерів, агітаторів, пропагандистів, незважаючи на витрачені мільярди рублів і доларів.

Така ситуація починає турбувати навіть найтвердокам’яніших комуністів. Герой Радянського Союзу письменник В.В. Карпов: «Сумно і незрозуміло інше. В Росії до цього часу немає справжньої і правдивої Історії Вітчизняної війни, хоча скоро будемо відзначати 60-річчя Великої Перемоги» («Литературная газета». 2004. No 17).

Володимир Васильович Карпов, передрікаю: історія війни, яку ви називаєте «вітчизняною», ніколи не буде написана. Просто тому, що спочатку треба вивчити явище, а потім робити висновки та давати цьому явищу назву. А у вас навпаки. Ви спочатку придумали назву, а потім намагаєтеся під неї підігнати факти. Однак багато фактів несумісні з поняттям «вітчизняна війна», вони в цю назву просто не вміщаються, вони волають і виламуються з неї Конфуцій сказав: правильно назвати - означає правильно зрозуміти.

Пропоную: давайте не розкидатися високопарними термінами. Правильну назву тій війні можна буде знайти лише після того, як будуть відкриті архіви, після того, як темрява проясниться. Після того, як буде написана її історія. Така історія, в якій все стикується. Така історія, над якою не будуть сміятися. Така історія, від якої не буде смердіти брехнею. Якщо відкинути казенний патріотизм, то ситуація виглядає досить просто: дві перших у світі соціалістичні держави рвалися до світового панування. Вони були схожі одна на одну, як два важких ялових чоботи. Тільки у одного чобота кінчик носака, як і належить, розвернений трохи вліво, а в іншого - трохи вправо.

Цікаво, що фюрери обох цих держав ходили в чоботях. Можливо, хто-небудь придумає більш точну назву, але поки, за відсутністю кращої, пропоную цю війну називати Першою Соціалістичною.

– 2 -

Брехати про війну почали з першого дня. І вже шість десятків років ніяк не вгамуються. Увечері 22 червня 1941 року диктор Юрій Левітан громовим голосом на всю країну, на весь світ прочитав у мікрофон «Зведення Головного Командування Червоної Армії за 22 червня 1941 року». Сенс: Ура! Ми ламаєм! Гнуться німці!

Наступного дня прозвучало ще одне зведення Головного Командування. З 24 червня стали передавати не зведення Головного Командування, а повідомлення Радянського Інформбюро. По одному повідомленню в день. Радінформбюро було вигадано для того, щоб народ не сміявся над Головним Командуванням Червоної Армії.

З 29 червня до кінця війни передавали по два повідомлення Інформбюро. Кожен день гриміло ранкове повідомлення. У ньому оспівували подвиги. Потім йшло вечірнє повідомлення. У ньому оспівували нові подвиги. Часто між ранковим і вечірнім - ще й екстрене повідомлення. У ньому оспівували...

Ось найперше, найскромніше зведення з цієї запаморочливої серії. Те саме, яке прозвучало ввечері 22 червня 1941 року: «Зі світанку 22 червня 1941 року регулярні війська німецької армії атакували наші прикордонні частини на фронті від Балтійського до Чорного моря і протягом першої половини дня стримувалися ними. У другій половині дня німецькі війська зустрілися з передовими частинами польових військ Червоної Армії. Після запеклих боїв противник був відбитий з великими втратами. Тільки в Гродненському і Кристинопольському напрямках противнику вдалося досягти незначних тактичних успіхів і зайняти містечка Кальварія, Стоянув і Цехановець (перші два за 15 км і останнє за 10 км від кордону). Авіація противника атакувала ряд наших аеродромів і населених пунктів, але всюди зустріла рішучий відсіч наших винищувачів і зенітної артилерії, які завдавали великих втрат противнику. Нами збито 65 літаків противника» (Повідомлення Радянського Інформбюро. Видання Радінформбюро. М., 1944. Т. 1. С. 3). Про наші втрати не повідомлялося. Треба думати, 22 червня 1941 року Червона Армія втрат не мала.

А тепер прикинемо: хто складав ці настільки суворі і настільки правдиві повідомлення? Юрій Левітан лише зачитував те, що йому давали. Він тільки озвучував, як сказали б новоявлені ревнителі витонченої словесності. Але не Левітан все це вигадував. Потік суворої, гіркої правди струменів з надр Головного Командування Червоної Армії. А конкретно? З Генерального штабу. Всі відомості про свої війська і війська супротивника, про успіхи і поразки, про стан військ і їх переміщення, про втрати та багато іншого стікаються в Генеральний штаб і там обробляються. Бо Генеральний штаб - мозок армії.

Ось цей мозок, з'ясувавши обстановку, оцінивши, всебічно проаналізувавши і зваживши ситуацію, що склалася, на кінець першого дня радянсько-німецької війни видав початкову порцію правдивої та об'єктивної інформації.

До цього треба додати, що начальником Генерального штабу Робітничо-Селянської Червоної Армії на 22 червня 1941 року був генерал армії Жуков Георгій Костянтинович. Саме він став головним