Читати книгу - "Дожити до весни"

– Єва? Вольська? – гукнув, коли вона вже взялася за дверну ручку.

– Так. А ви?..

– Невже не впізнала? Ображаєш, подруго… Ану придивися пильненько… – Чоловік зняв окуляри, крутнувся на триста шістдесят градусів і став до неї у профіль. – Ну як? На кого я схожий?

Лише тепер вона впізнала в ранковому «сюрпризі» колишнього однокурсника, з яким навчалася в педінституті перші два роки. Впізнала – й неначе холодний протяг з минулого відчула, аж руки «сиротами» вкрилися. Вмить пригадалося все: стаття про художню виставку «Жінка і весна», комсомольські збори, на яких засуджували її негідну поведінку, гнівний виступ комсорга Едика Зубкова, що розводився про негативний вплив попівського богомаза Адама Вольського на свою натурницю, ще одні збори, взяття її на поруки… Тоді Едик захоплювався «Педагогічною поемою» Антона Макаренка, писав за нею курсову й хотів стати знаменитим, як його кумир, вихователем.

Як він її розшукав? Адже вона всі мости за собою спалила. І чого йому тепер треба?

– На кого ти схожий? А тут і думати-гадати нічого. Звісно ж, на директора якогось ну дуже-дуже крутого, передового педагогічного колективу, заслуженого працівника освіти України Едуарда Зубкова. Вгадала?

Едуард засміявся. Ні, педагогом він навіть не намагався стати. А навіщо? Щоб сіяти розумне, добре й вічне за копійки? Новий час дав йому змогу відкрити в собі новий талант. Тепер Едуард Георгійович Зубков власник двох молокозаводів і мережі крамничок того самого профілю, а за сумісництвом ще й громадський діяч. Невже не чула про нього? Образливо… Треба із цим щось робити… Може, рекламу в газеті замовити? Він оплатить, ноу проблем.

Однак приїхав він не заради реклами. Привела його цього ранку до їхнього міста справа делікатна та значно важливіша. Бізнесмен Едуард Зубков хоче домовитися (до речі, домовитися по-доброму, по-дружньому, без будь-якого скандалу), щоб її люба донька забула про намір відкусити своїми гострими зубками ласий шматочок від їхнього сімейного пирога. Він сподівається на сприяння колишньої однокурсниці: вона ж мама й розуміє, що таке щастя рідного чада. Отже, у Зубкова-старшого свої плани на майбутнє Зубкова-молодшого, його єдиного спадкоємця, а місця для її Ірини в тому світлому майбутньому не передбачається. То вона втямила, до чого він хилить?

Єва приголомшено мовчала. Іринчин Славко – син Едика? Того самого Едика Зубкова?! Це що, іронія долі чи якась карма на її нещасну голову?

– Знайся віл з волом, а кінь з конем… Щось таке?.. – сказала з гіркою іронією.

– Еге ж, щось таке. Іван Котляревський – це класика. А класика – вічна. У принципі нічого на нашій маленькій планеті глибинно й докорінно не змінюється. Закони еволюції, потреби homo sapiens, бажання їсти ситніше й жити краще за інших, його грішки та пристрасті – усе це давним-давно визначено. Психологія людська, по суті, закладена від часу Адама та Єви, тож нам залишається тільки добренько її вивчати й прямувати давно протоптаними стежками. Або ж сходити з арени й стирчати на узбіччі, збирати порожні пляшки після того, хто пив дороге вино, доношувати одяг із секонд-хенду або й порпатися в контейнерах зі сміттям.

Едик говорив страшні речі, а дивився так привітно, ніби збирався запросити на філіжанку кави до кафе «Мрія».

«Розігрує, – подумала Єва. – Авжеж, розігрує сюжет із якогось класичного роману дев’ятнадцятого століття. Не може успішний сучасний чоловік із вищою освітою говорити таке не жартома».

– Ми даємо дітям життя, але не розпоряджаємося ним. Хіба можна вирішувати за них, що робити, кого любити, з ким жити і як жити? – запитала, намагаючись потрапити в його ж тональність. – Моя донька дуже самостійна та самодостатня дівчинка.

Євин візаві вмить стер посмішку з обличчя, наче ту було намальовано поганим олівцем, розгорнув журнал, дістав із нього ксерокопію газетної статті й помахав нею перед самим її обличчям.

– Впізнаєш? Як-то кажуть, рукописи не горять. Днями випадково побачив по телеку передачку про візит одного художника з Америки. Ось цього самого, який змушений був виїхати, бо тут обмежували свободу його творчості та переслідували за релігійними мотивами. Цікава така передачка, в дусі нового часу. Думаю собі, а як би зреагувала наша прогресивна громадськість, якби раптом дізналася, хто доклав свою білу рученьку до того обмеження, а відтак і видворення великого малярського таланту з рідних пенат аж за океан?

– Це не рукопис, а брехлива статейка…

– І як ти доведеш? Головне – запустити інформацію, а потім спробуй відмийся. Ти це не згірш за мене знаєш. Та й про те, що така правильна журналістка колись до чужої квартири залазила, а потім мітлою асфальт підмітала, її шановним читачам вельми цікаво буде дізнатися. Підкинемо їм смажений факт? Цс-с-с… Не перебивай – це ще не все. А як зреагує донька на те, що її рідна матуся продала її рідного татуся, а потім обкрутила Вітьку Шутка, який втріскався в неї по самісінькі вуха й готовий був навіть не свою дитину своєю визнати? Панна Іруся ж і досі вважає, що її татко вчитель із сусідньої області, від якого мама чогось накивала п’ятами, не прихопивши навіть прізвища й навідріз відмовившись від аліментів. От він, ображений, і подався кудись світ за очі.

– То от звідки ти дізнався про мене. Так, Віктор мене й справді любив, але я його не змогла. Тобі цього не зрозуміти.

– А я й не хочу розуміти. Навіщо напружувати мізки через те, що мені по барабану? Чужі проблеми мене абсолютно не