Читати книгу - "Дожити до весни"

– За що ти так? Що я тобі поганого зробила?

– І я тобі нічого поганого не зроблю… Едуард Зубков, щоб ти знала, чоловік поступливий, розважливий, навіть, можна сказати, добрий, іноді молочко бідним діткам із сиротинців дарує, на Миколая цукерками їх пригощає. Але якщо хтось стане на його дорозі, то хай начувається.

– Уже страшно…

– Не іронізуй! Ти навіть не уявляєш, скільки мені довелося покрутитися, як в’юнові на гарячій сковорідці, скільки треба було прогинатися, прикидатися, підігрувати, підмазувати, підсовувати, щоб отримати те, що я тепер маю. Поки ти «білі плями» історії заповнювала, скривджених захищала, гасла проголошувала та високо в небесах на крилах мрій літала, я робив реальне діло на реальній землі. І ось тепер, коли все нарешті пішло як по маслу, з’являється якась мала фіфочка, в якої ні кола ні двора, ні роду ні плоду…

– Вибирай слова, Едику! По-перше, моя Іринка – не фіфочка, по-друге, вона не любить масла, з дитинства його не їсть, тож можеш за нього не хвилюватися – не забере. А по-третє… По-третє, не смій, товаришу Зубков, ляпати своїм брудним язиком про мій рід!

– Ох які ж ми гонорові! Просто-таки графиня! Гаразд, поговорімо, як дорослі люди, до того ж давно знайомі. Розумієш, тут така справа. Я хочу закільцювати свій бізнес, створити єдиний безвідходний цикл: ферма, завод, крамниці. Заводи й крамниці в мене вже давно працюють, як годинниковий механізм. Зараз є на підхваті солідне фермерське господарство, а на верхах, в аграрному секторі, мій добрий приятель. Його донька нічим не гірша, а може, й краща за твою. У приятеля великі можливості, у його доньки – великі перспективи. А що у вас? Вибач за відвертість, але ти ж безбатченко й безхатько, з головою, повною сонця та вітру. І донька твоя така сама. Що вона може дати моєму синові? Як бачиш, мої карти відкриті.

– Відкрив би їх своєму Славкові.

– Якби цей ідіот слухався мене, то я б не витрачав часу на цю зустріч і на дурнувату розмову з тобою.

– А ти знаєш, мені завжди подобалися такі ідіоти. І в моєї Іринки це, мабуть, спадкове.

– Дивися, щоб не залишилася без свого дорогенького спадку!

– Як же ти далеко зайшов, Едику! І як далеко ми всі розійшлися…

– Тільки не намагайся витиснути з мене сентиментальну сльозуне-Єво не-Вольська! Я все сказав! Або – або! Крапка!

– Яка самовпевненість! Час покаже, хто з нас поставить крапку.

Едик Зубков помилявся – вона й Віктор ніколи не були одруженими. Що міг дати їй та її дитині закоханий хлопчик, повністю залежний від батьків, які, до того ж сприймали його закоханість як небезпечну хворобу, божевільний вибрик психіки? Після того, як вони обоє потрапили до міліції за вторгнення до Адамової майстерні, Шутко-старший ладен був убити її. Це ж вона, якась дурноверха та неврівноважена, підмовила його чемного та законослухняного Вітька на таку авантюру. Це через неї шановане прізвище «Шутко» знеславлено на весь інститут. Добре хоч, що та неслава не докотилася до вух його районного й обласного начальства. Бо для Бориса Шутка дуже, ну дуже важило, що воно, тобто начальство, про нього думає. Він же голова колгоспу, який навіть вищої освіти не має, все бере вродженою діловою хваткою та вмінням домовлятися з ким треба і як треба, а тому повністю залежить від начальницького ставлення до своєї персони.

Отож Шутко-старший зачекав, поки Віктор склав іспити за другий курс, а тоді забрав документи й перевів сина до аналогічного вишу на Львівщині – подалі від небезпечного об’єкта його божевільної юнацької закоханості. Віктора аж до осені посадили під домашній арешт і суворо покарали: жодного кроку з дому без дозволу батьків.

Та Вітькові якимось дивом вдавалося вислизнути з-під недремного ока домашніх наглядачів. Упродовж літа він кілька разів приїжджав до гуртожитку зі свого села, розміщеного десь на півдорозі між Луцьком і Рівним. Привозив то полуниці, то черешні, то вишні, сидів у кімнаті, де вона після закінчення навчального року зосталася сама, поглядав на її округлий животик і ковтав сльози. Він ревнував її, ненавидів Адама, страждав від нерозділеного кохання, не мав надії на взаємність, та все-таки вперто пропонував таємне одруження, втечу туди, де їх ніхто не знайде, на якусь комсомольську будову, скажімо, на Байкало-Амурську магістраль – він освоїть робітничу професію, буде розчищати трасу, виготовляти шпали, прокладати рейки або рубати ліс, за ударну працю отримає квартиру, в якій вони, всі троє, разом з їхньою дитиною, житимуть дружно та щасливо.

Вона дивилася на його вузенькі плечі, напівдитяче обличчя зі зворушливими рудими зірочками ластовиння і думала, що добре було б мати такого славного й відданого брата, але… Вона його не кохала. Та й який із нього будівник БАМу та глава сім’ї!

До першого вересня залишалося менше як місяць. Треба було оформляти академічну відпустку на рік, звільняти кімнату й вирішувати, де жити, адже незабаром вона буде вже не сама. Один раз навідалася їхня філологиня, кураторка групи. Худюща, як тараня, з перепаленим перекисом водню волоссям, накладними віями і, напевне, й грудьми, вона