Читати книгу - "Роман шукає"

Тепер вони чекали кімнати, весілля було вже не за горами. Планів своїх Гоша не приховував, й Ігор розповів про них Любочці.

— Любочко! — рішуче сказав він.

— Що? — пригорнулася вона до нього й зазирнула у вічі.

— Любочко, давай і ми одружимось.

— Що-о? — Любочка відсахнулась, ніби він сказав не знати яку дурницю.

— Ти мене розлюбила? — стиснув її руку Ігор.

— Чому це я тебе розлюбила? — відповіла вона дуже спокійно, і той спокій особливо вразив хлопця. — Я тебе не розлюбила. Я тебе люблю. Та як це так — одружимось? Ти думаєш, що ти кажеш?

— Ну не завтра, — великодушно дав він відстрочку. — Не завтра, звичайно. Але через три — чотири місяці я вийду з госпіталю, на протезі вийду… — Скільки гордості бриніло в отому «на протезі»! — І тоді ми повинні побратися.

І тут Любочка показала себе мудрою жінкою, а його виставила дурненьким хлопчиськом.

— Ігоре, любий мій, та ти думаєш, що ти кажеш? Та на мені тато ременя свого солдатського порве: отак ні сіло ні впало — заміж? І за кого?

— Інвалід?! — аж заскреготав зубами Ігор.

— При чому тут інвалід? — спокійно вела вона далі. — Зараз інвалідів знаєш скільки? Це, може, до війни вважалося благородним вчинком зв’язати свою долю з інвалідом, а зараз… Дурниці все це. А був би ти на двох ногах, що б змінилося? Спеціальності в тебе нема. Де жити будемо? З чого жити будемо? З моєї медсестринської зарплати та з твоєї пенсії?

— Нам вистачить.

— А квартира? Чим за квартиру платити? А як дитина…

— Яка дитина? — не зрозумів Ігор.

Любочка почервоніла і нахилила своє розпашіле личко аж до колін.

— Ну… наша дитина.

Справді, як же це так сталося, що він не взяв цього до уваги? Адже якщо люди одружуються, то в них може бути й дитина. Вона про це подумала, а він, бач, не подумав. Та відступати Ігор не хотів:

— Дитину — в ясла.

Вона сумно засміялася:

— Сам ще дитина, а туди ж — женитися! Зовсім маленьке дитя ніхто в ясла не візьме.

Любочка говорила, як доросла, досвідчена жінка, кожним своїм словом підкреслювала, що Ігор не доріс іще до розв’язання таких важливих житейських питань.

— Гей, ви там, на горищі! — закричав Мартин, що якось непомітно зумів до них підкрастися. — Ходімо в палату. Шефи до нас приїхали. І ти, Любочко, ходи з нами. Артисти.

Шефів було аж п’ятеро. Троє жінок і двоє чоловіків.

— Ну що ж, хлопці, давайте знайомитись, — сказав найстарший із них. — Звуть мене Юрієм Максимовичем, а прізвище — Думський.

— Знаємо, знаємо, — вихопилося у Мартина Вайла.

Усі посміхнулися, бо справді одразу впізнали Юрія Максимовича — він знімався у багатьох фільмах. Юрій Максимович усміхнувся у відповідь і сказав:

— То й Ніну Василівну Кочержинську, заслужену нашу артистку, ви теж, мабуть, знаєте.

Впізнали вони й Кочержинську.

— Ну, а ці громадяночки хоч поки що не заслужені й не народні, та це справа тимчасова, прошу любити й шанувати — Оксана Баглій і Василина Пилипович. А Мишка Грабченка ви теж бачили в кіно, тільки мені дають ролі людей не надто розумних, а йому завжди випадає грати мислячих істот, бо й в житті він справжній філософ.

Молодий артист знітився.

Ніщо так не дратує інвалідів, не підкреслює їхньої неповноцінності, як перебільшена турбота, солоденька ласка. Співчуття тоді повертається зовсім іншим боком, утворює прірву, яку інваліди не можуть переступити на своїх милицях, а люди фізично здорові не помічають її і, поглиблюючи співчуття, поглиблюють цю прірву. А ось артисти повелися зовсім по-іншому. Вони жодним словом, жодним поглядом не виказали того співчутливого замилування. Просто прийшли хороші люди до таких самих гарних людей у гості, не дуже стараються їх розважити, та й самі не чекають розваги.

— Ви вже вибачайте, — раптом звернувся Щербина до Ніни Василівни, — але я таки вас десь бачив.

— За що ж я вас маю вибачати? За те, що ви мене бачили? — спитала Ніна Василівна.

Усі посміхнулися, але Щербина не звернув на це найменшої уваги. Він дивився на Ніну Василівну, як дивляться на загублену, а потім знайдену річ.

— Оце кажіть мені, що хочете, а я вас таки десь бачив.

— То ви не знаєте, — втрутився Семен Анципер. — Наш Щербина завжди так починає знайомство із жінками, які йому подобаються, бо збирається одружитись.

— Помовч, Семене, — одмахнувся Щербина. — Ні, таки бачив я вас — і край!

— У театрі, може? — підказала йому Ніна Василівна.

Щербина глянув на неї докірливо:

— Та я у театрі тому зроду-віку не був.

Усі знов засміялися.

— На вулиці десь, може? — Кругле симпатичне обличчя Ніни Василівни розрум’янилось, очі весело поблискували. — А на якому фронті ви воювали?

— Та на всіх потроху.

— Під Тирасполем були?

— Був, — сказав Щербина. — Та звідти нашу дивізію перекинули аж на Третій Білоруський.

— А цю пісню пам’ятаєте?

Вона накинула на голову косинку й низьким приємним голосом заспівала:

— Точно, — зрадів Щербина. — Ви тоді співали про синенький платочок, а ще один товариш артист, мордатий такий, співав: «Що такое, вас іст дас, німці драпают од нас…»

Юрій Максимович подивився на Щербину з навмисним переляком:

— То був не я!

— Не ви, — підтвердив Щербина. — Куди йому до вас братися!

— Так от де