Читати книгу - "Роман шукає"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ходімо… На наше місце…
Вони звернули за ріг коридора, на сходи, які нікуди не вели, й одразу ж почали цілуватися. Ігор притиснув її до поренчат, їй було боляче, вона аж застогнала, але не пручалася. А він, набравши повні легені повітря, цілував її знову й знову. Його пальці гладили її кучерики, шию, спробували спуститися нижче, але тут дівчина притримала Ігореві руки і, сховавши обличчя в його піжамну куртку, принишкла. Він важко дихав. Одна його рука вирвалася з її руки і…
— Не треба, — швидше здогадався, ніж почув він.
— Чому, чому не треба? — ворухнув пошерхлими губами.
— Так… Не треба…
— Але ж я люблю тебе!
— Ти мене поважати не будеш…
— Буду!.
— Не будеш ти мене поважати…
Вона сама лагідно поцілувала його. Сказала:
— Твоя нижня губка як вишенька.
Але його не зворушили ці дитячі пестощі. Він намагався розв’язати їй на спині халат. Люба не далася.
— Що ти!.. Хтось надійде, побачить…
— Ніхто не надійде.
— Ой Ігоре, ой голубчику, ну що це тобі дасть?
Він і сам не знав, що це йому дасть, але нетерпляче розв’язував поворозки сестринського халата, який зав’язувався ззаду.
— Ну що, — схвильовано повторювала вона, — ну що це тобі дасть?
Але він уже цілував її шию й ту милу ямочку, за якою починалися груди. Коли б не заважав цей халат, та розстебнути кофтинку… «Семен Анципер знає, як це робиться, — подумав Ігор. — І старший лейтенант Саватєєв теж знав, як це робиться. А от я, мабуть, не знаю і роблю не те, що треба…» Залишалося цілувати шию й ямочку, шию й ямочку.
Любочка важко дихала, відпихала його від себе, але відпихала якось так невправно, що за кожним разом притискалася до нього міцніше й міцніше.
І тут раптом десь у кінці коридора рипнули двері. Любочка стрепенулася, в одну мить зав’язала поворозки й пурхнула на своє сестринське місце.
Ігор з досади ламав собі пальці. Носить їх, чортів, по коридору, замість, того, щоб сидіти по палатах, як цього вимагає госпітальний розпорядок. Що мало бути далі, хлопець не знав, але він страшенно не хотів, щоб од нього відривали Любочку.
Коли вона повернулася, то здавалася зовсім спокійною, навіть встигла причесатися, сховати свої кучерики під косинку. Ігор знову спробував розв’язати її поворозки на халаті, але Люба рішуче вивільнилась і розсудливо сказала:
— Не треба, Ігоре… Давай без цього…
— Без чого «без цього»? — похмуро перепитав він.
— Ну… без цього… Давай краще посидимо, поговоримо.
— Про що ж ми поговоримо? — ще похмуріше запитав Ігор. Йому більше не хотілося розмовляти.
Вона сиділа біля нього на приступочці. Приступку він застелив порожньою штаниною, щоб Любочка не забруднила халатик. У нього не було лівої ноги, і Любочка сиділа ліворуч від нього, трохи далі, ніж звичайно.
— Добре нам тут, — цокотіла Любочка, ніби загладжуючи якусь свою провину. — Ага? Тепер ми тут самі. Гоша й Маша не приходять сюди…
— Гоша тепер ходить до Маші в будку, — з викликом заявив Ігор.
— Вони поберуться?
— А певно, що поберуться.
— І правильно. Маша душе хороша. І красива.
— А Гоша що? Гоша теж хлопець хоч куди, — заступився Ігор за колегу по чоловічій половині роду людського.
— Тепер, коли кіно, Гоші й не видно в залі, — тихенько засміялася Любочка. — Для чого тільки він раніше ходив? Адже він не бачить.
— Він би й зараз ходив, та допомагає їй тепер кіно пускати.
— Як же він допомагає, коли в нього очей нема?
— Він не очима допомагає, а пальцями.
Це була правда. Гоша весь свій вільний час пропадав у Машиній кінобудці. Він не вмів сидіти без діла, і його розумні «видющі» пальці дуже швидко дізналися, де в кіноапараті який гвинтик. Маша дивувалася:
— Для чого це тобі? Однаково ти не зможеш пускати кіна…
— Чому не зможу? — сердився Гоша.
Їй було шкода його, вона не могла дібрати потрібних слів.
— Ну, розумієш… Ну… звідки ти знатимеш, яким боком закладати плівку? І рамка… Це ж весь час горлатимуть: «Рамку!»
— Не горлатимуть, — впевнено відповідав він, — я навчуся!
І вона мовчки припадала до його плеча.
— Я не буду кіномеханіком, — казав Гоша, — не буду відбивати у тебе хліб. — Вона щасливо сміялася. — Але я хочу вміти. Телефонні апарати я збирав і розбирав. Я в одному госпіталі лежав, так там сліпих учили телефонні апарати складати.
— Як це?
— А отак… Викладають на дощечку деталі різні в певній послідовності, а ти береш і тулиш одну до одної, складаєш, згвинчуєш.
— І ти складав?
— А що? І я складав. То невже я не дотумкаю, як ця штука працює? Порозкручую зараз усе до гвинтика, потім складу, а з того, що лишиться, ще один апарат зроблю.
Вона сміялася сміхом найщасливішої в світі людини й допомагала йому.
Маша й Гоша мали от-от побратися. Вони були дорослими людьми, які за життя своє побачили чимало. Але взаємини їхні залишалися такими, як між двома школярами старших класів, хлопцем і дівчиною. Він цілував її, але далі цього не заходило. Гоша, молодий, сильний, одного разу, обнімаючи й пригортаючи її, не схотів обмежитися поцілунками.
— Не треба цього… — тихо попросила вона. — Я не хочу, щоб про нас думали, як тоді, коли…
— Це правильно, — вирішив Гоша. — Одкладемо все на після церкви.
Маша розгубилася.
— Ти ві-інчатися хочеш?
— А що, і повінчаємось. Тільки церкву обминемо, а в загс підемо. Треба
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Роман шукає», після закриття браузера.