Читати книгу - "Життя за життям, Кейт Аткінсон"

— Гові, друзяко, ми без тебе поїдемо! — долинув до них Морісів голос.

— Іди-іди, — сказала Урсула. Маленький тріумф її нової жіночності.

*

— Я твій м’яч знайшла, — сказала вона.

— Прекрасно, — озвався Тедді. — Спасибі. З’їмо ще торта?

Серпень 1926 року

Il se tenait devant ип miroir long, applique au mur entre les deux fenêtres, et contemplait son Image de très beau et tresjeune homme, ni grand ni petit, le cheveu bleuté comme un plumage de merle.

Від читва злипалися очі. Стояла спокуслива спека, час тягнувся, як меляса, робити нічого, читай собі та ходи на довгі прогулянки, переважно в марній надії побачитися з Бенджаміном Коулом чи, як на те пішло, із будь-ким із хлопців Коулів: вони всі повиростали прегарними чорнявими юнаками.

— Вони можуть зійти за італійців, — сказала Сильвія.

Але навіщо їм сходити за когось, крім себе?

— Знаєш-но, — сказала Сильвія, побачивши, що вона простяглася під яблунею, сонно кинувши «Шері» у довгі трави, — такі довгі ліниві дні більше не повторяться. Ти думаєш, що повторяться, але ти помиляєшся.

— А раптом я розбагатію. Тоді зможу днями лінькувата.

— Можливо, — сказала Сильвія, яка взяла за звичку хандрити і не збиралася так легко від цього відмовлятися. — Але літо все одно закінчиться.

Вона опустилася на траву біля Урсули. Від роботи в саду в неї на шкірі проступило ластовиння. Сильвія завжди вставала вдосвіта. Це Урсула радо куняла би днями. Сильвія знічев’я погортала Колетт і сказала:

— Тобі треба працювати над французькою.

— Може, поживу в Парижі?

— Не так.

— Як ти думаєш, мені вступати в університет, коли закінчу школу?

— Люба, та нащо? Там тебе не навчать бути дружиною і матір’ю.

— А що, як я не хочу бути дружиною і матір’ю?

Сильвія розсміялася.

— Не мели дурниць, щоб мене позлити. — Вона погладила Урсулі щоку. — Ти змалку була чудернацька істота. На газоні чай. — А тоді неохоче підвелася: — І пиріг. І, на жаль, Іззі.

*

— Душечко! — гукнула Іззі, коли побачила Урсулу, що прямувала до неї через газон. — Ти так підросла, відколи ми бачилися востаннє. Ти стала жінкою, та ще й гарненькою!

— Не зовсім, — сказала Сильвія. — А ми саме обговорювали її майбутнє.

— Що, справді? А я думала, ми обговорюємо мою французьку, — і до Іззі: — Мені треба поважніша освіта.

— Яка ти серйозна! — сказала Іззі. — У шістнадцять треба бути по вуха закоханою у якогось непідходящого хлопчака.

Так і є, — подумала Урсула, — я закохана в Бенджаміна Коула. Мабуть, він непідходящий. (Вона уявила, як Сильвія перепитала б: «Що, у єврея?». Так само вона спитала би про католика, шахтаря, будь-якого іноземця, продавця, клерка, конюха, водія трамвая і шкільного вчителя. Ім’я непідходящим чоловікам було легіон).

— А ти? — спитала Урсула в Іззі.

— А що я? — розгубилася Іззі.

— Була закохана в шістнадцять?

— О, до нестями.

— А ти? — звернулася Урсула до Сильвії.

— Господи, ні, звісно.

— Але ж у сімнадцять, мабуть, була? — уточнила Іззі.

— А що, треба було?

— Коли зустріла Г’ю, звісно.

— Звісно.

Іззі нахилилася до Урсули й перейшла на змовницький шепіт.

— А я у твоєму віці втекла з коханцем.

— Дурниці, — сказала Сильвія Урсулі. — Нічого такого вона не робила. А он і Бріджит із чаєм.

Сильвія повернулася до Іззі:

— У твого візиту є якась мета — чи просто приїхала нас подратувати?

— Проїжджала неподалік і вирішила заїхати. Хотіла тебе про дещо спитати.

— О Господи, — втомлено проказала Сильвія.

— Я тут подумала.

— О Господи.

— Сильвіє, припини.

Урсула розлила їм чай і покраяла пиріг. У повітрі запахло битвою. Іззі тимчасово втратила дар мови, бо саме відкусила шмат пирога: місіс Ґловер, бувало, пекла повітряні бісквіти, але це був не він.

— Як я вже сказала, — вона з трудом проковтнула пиріг, — я тут подумала... ти тільки нічого не кажи, Сильвіє. «Пригоди Авґуста» досі шалено популярні, я пишу по книжці за шість місяців. Це якесь безумство. У мене є дім у Голланд-парку, у мене є гроші, але, звісно, немає чоловіка. І дитини немає.

— Справді? — уточнила Сильвія. — Ти певна?

Іззі на неї не зважала.

— Мені нема з ким розділити це щастя. То я собі й думаю: може, усиновити Джиммі?

— Перепрошую?

*

— На голову не налазить, — прошипіла Сильвія до Г’ю.

Іззі сиділа на газоні й розважала Джиммі, читаючи йому незавершений рукопис, який витягнула з бездонної сумки. «Авґуст їде на море».

— А мене вона чому не хоче всиновити? — спитав Тедді. — Це ж я начебто Авґуст.

— Ти хочеш, щоб Іззі тебе всиновила? — розгубився Г’ю.

— Та Боже збав, — сказав Тедді.

— Ніхто нікого не усиновляє, — лютувала Сильвія. — Піди поговори з нею, Г’ю.

*

Урсула пішла на кухню по яблука й побачила, як місіс Ґловер гепає шматочки яловичини молоточком.

— Я уявляю, що це голови фріців, — сказала вона.

— Справді?

— Тих, хто газом понівечив легені моєму Джорджу.

— А на вечерю що? Я голодна як вовк, — Урсула ставала доволі-таки немилосердною, коли мова заходила про легені Джорджа Ґловера. Вона чула про них стільки, наче вони жили власним життям, майже як легені Сильвіїної матері — органи, наділені цікавішою біографією, ніж їхня власниця.

— Яловичі відбивні a la Russe, — сказала місіс Ґловер, перевернула м’ясо і знову взялася молотити. — І руські ті нічим не кращі.

Урсула поцікавилася, чи місіс Ґловер узагалі бачила іноземців.

— Ну, в Манчестері багато євреїв, — сказала місіс Ґловер.

— А ви їх бачили?

— Бачила? Чого це мені на них дивитися?

— Але ж євреї — не конче іноземці. Он наші сусіди Коули — теж євреї.

— Не дуркуй, — сказала місіс Ґловер, — вони такі самі англійці, як ти чи я.

Місіс Ґловер мала певний сантимент до юних Коулів через їхні бездоганні манери. Цікаво, чи варто