Читати книгу - "Життя за життям, Кейт Аткінсон"

Урсула з’їла яблуко, сидячи на лавочці у далекому закутку саду, в одній із улюблених Сильвіїних хованок. У голові сонно вилися слова «Яловичі відбивні a la Russe».

А тоді вона раптом підхопилася на ноги: серце калатало у грудях, несподіваний знайомий, хоча й давно забутий жах, пробуджений... а, власне, чим? Він не вписувався у мирний сад, пізнє пообіднє сонце на лиці, кішку Гетті, що ліниво вилизувалася на залитій світлом стежці.

Ніщо не звістувало трагедії, ніщо не вказувало на вивих світу, проте Урсула все одно пожбурила огризок у кущі і втекла із саду на алею, а давні демони клацали зубами їй услід. Гетті відірвалася від свого туалету й зневажливо зиркнула на привідкриту хвіртку.

Може, потяг ось-ось зійде з рейок, може, їй доведеться зірвати нижню спідницю, як дівчаткам у «Дітях залізниці» Едіт Несбіт, і посигналити водію, та ні — коли вона дійшла до станції, потяг о 5:30 із Лондона саме підкрався до платформи у безпечних руках Фреда Сміта і водія.

— Micс Тодд! — гукнув він і припідняв свою фуражку. — Усе гаразд? Ви, наче, стурбовані.

— Усе добре, Фреде, спасибі.

Просто смертний жах оповив, що ж тут такого. Фред Сміт виглядав так, ніби не звідав ані секунди смертного жаху.

*

Вона верталася алеєю, просякнута безіменним страхом. На півдорозі зустріла Ненсі Шоукросс і спитала:

— Привіт, що поробляєш?

— Шукаю дещо для гербарію. Ось дубове листя знайшла, ось жолуді.

Страх почав полишати Урсулу.

— Ходімо, проведу тебе додому.

Коли вони дійшли до луки, де паслася череда молочних корів, ворота на п’ять перекладин переліз якийсь чолов’яга, незграбно приземлився в бугилу. Він припідняв капелюх до Урсули й пробурмотів: «Добрий вечір, міс», — а тоді рушив далі у напрямку до станції. Він кульгав так, що його хода виглядала доволі потішно, як у Чарлі Чапліна. Мабуть, черговий ветеран війни.

— Це хто? — спитала Ненсі.

— Поняття не маю. Поглянь, он на дорозі мертвий жук-кучер диявола. Тобі таке в колекцію не треба?

Завтра буде гарний день

2 вересня 1939 року

Моріс каже, що за кілька місяців усе скінчиться, — сказала Памела і примостила тарілку на горб живота, у якому ховалася її наступна дитина. Вона сподівалася, що хоч цього разу буде дівчинка.

— І ти не спинишся, доки не народиш дівчинку? — уточнила Урсула.

— Доки рак не свисне, — життєрадісно погодилася Памела. — Так що він нас запросив, на мій превеликий подив. Недільний ланч У Сурреї, усе як треба. Ці їхні дивні діти, Філіп і Гейзел...

— Я, здається, їх тільки рази два і бачила.

— Та, мабуть, більше просто не помічала. Моріс сказав, що запросив нас, щоб «кузини познайомилися покраще», але хлопчики не знайшли з ними спільної мови. Філіп і Гейзел геть не вміють гратися. А їхня мати — великомучениця від смажені та яблучного пирога. Ну, ще Едвіна великомучениця імені Моріса. Мучеництво їй, звісно, пасує, хоча вона якась надто ревна християнка як на англіканку.

— Не хотіла б я побратися з Морісом, не уявляю, як вона його терпить.

— Здається, вона йому вдячна. Він дав їй Суррей. Тенісний корт, друзі в міністерстві, гори смажені. Вони часто «приймають» — світочів світу цього. Багато жінок готові заради такого й потерпіти. Навіть Моріса.

— Ото вже випробування для її християнської терпимості.

— І для Гарольдових поглядів загалом. Із Морісом він погарикався за соціальне забезпечення, а з Едвіною — через передвизначення.

— Вона в це вірить? А ще англіканка.

— Точно. Але логіки в неї геть немає. Вона просто приголомшливо дурна, тому він, мабуть, з нею й одружився. Як думаєш, чому Моріс каже, що війна скінчиться за кілька місяців? Це просто міністерство надуває щоки? Ми як думаємо, можна вірити всьому, що він каже? Чи хоч чомусь, що він каже?

— Загалом ні, — сказала Урсула. — Але він велике цабе у Міністерстві внутрішніх справ, тож можна припустити, щось та знає. Себто в Міністерстві внутрішньої безпеки, створили на цьому тижні.

— І ти там же? — спитала Памела.

— І я там же. Наш департамент протиповітряної оборони тепер ціле міністерство, ми досі не оговталися від того, що ми тепер прямо як дорослі.

Закінчивши школу у вісімадцять, Урсула ані до Парижа не поїхала, ані, всупереч благанням частини вчителів, не подалася в Оксбридж і не здобула диплома із якоїсь живої чи мертвої мови. Вона, власне, так і осіла неподалік, у Гай-Вікомбі, у маленькому коледжику для секретарок. Їй кортілося «пожити» й заробити незалежність, а не замкнутися в монастирських стінах чергового освітнього закладу. «Крилата колісниця часу і таке інше», — пояснила вона батькам.

— Пожити — це те, що нам усім судилося, — сказала Сильвія, — так чи інак. І всі врешті доживаються до одного і того самого. Мабуть, по суті, і байдуже, як саме ми туди дістанемося.

Урсула, своєю чергою, вважала, що в тому, «як саме» ми туди дістанемося, якраз уся суть, але в ті дні, коли Сильвію оповивала хандра, сперечатися з нею було марно.

— Тоді я зможу знайти цікаву роботу, — Урсула відмахнулася від батьківських заперечень, — працюватиму в газеті, чи, може, у видавництві.

Вона уявляла богемну атмосферу, чоловіків у твідових піджаках і з краватками, жінок, що вишукано курили, розсівшись за друкарськими машинками.

— Це ти молодець, — сказала Іззі Урсулі за доволі добрим пообіднім чаєм у «Дорчестері», куди запросила ще й Памелу («Мабуть, їй щось треба», — сказала та). — Хто ж хоче бути нудною синьою панчохою?

— Я, — сказала Памела.

Виявилося, прихований мотив у Іззі справді був. Авґуст здобув такий успіх, що видавець попросив Іззі написати «щось таке саме» для дівчат.

— Але щоб вона не була хуліганкою, — уточнила Іззі. — Це, виявляється, ні-ні. Їм треба таке своїсіньке хлопчакувате дівчисько, із тих, які в хокей грають. Тут у нас пригоди, тут у нас перепалки, але щоб усе було як належить, жодних різких рухів, — вона повернулася до Памели і люб’язно сказала: — Так що я подумала про тебе, люба.

*

Коледж очолював такий собі містер Карвер, великий шанувальник Пітмана й есперанто, який хотів, щоб його «дівчатка» тренувалися друкувати із зав’язаними очима. Урсула підозрювала, що