Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу, Марина Сніжна"

Постаравшись не замислюватися над останніми словами, я примружилася. Він що і справді вважає, що мені принесе задоволення вечір з ним і Міллю?! Та це ж справжнє жахіття! Але те, що я зможу покинути стіни Кривавого Притулку, порадувало. Раптом це дасть якийсь шанс на...

– Тея-Тея, – він похитав головою. – Коли вже ти облишиш ці дурниці?

Я розсудливо промовчала і навіть постаралася ні про що не думати.

– Я б з великим задоволенням залишився в Тарнісі всі ті півроку, що ти тут пробудеш. Але, на жаль, у світі смертних у мене надто багато обов’язків. Я і так цього разу затримався у Сутінковому світі. Але постараюся викроювати час, щоб відвідати тебе. Нам треба краще пізнати одне одного. Точніше, тобі пізнати мене.

– Хочете сказати, що вам мене пізнавати необов’язково? – з сарказмом поцікавилася я. – Настільки нецікавий об’єкт?

– Навпаки, – Чорний Лорд простягнув руку і потягнувся до мене через стіл, але я обдарувала його нищівним поглядом, і він знову випростався. – Хочу лише сказати, що про тебе я вже знаю все, що тільки можна.

– В якому сенсі?

– Коли п’єш кров людини, дізнаєшся про неї все. Звичайно, здебільшого відкидаєш ці спогади, як непотрібні. Але в твоєму випадку, повір, я збережу в пам’яті кожну деталь.

Неприємне відкриття! Те, що тепер я для Чорного Лорда взагалі як відкрита книга. І не тільки те, що відбувається в моїй голові зараз, а й усе моє попереднє життя. Потім промайнула несподівана думка.

– Але я також пила кров Володаря. Чому ж нічого про нього не дізналася?

– Ти забуваєш про те, що він не людина. На відміну від смертних, чудово вміє тримати цей процес під контролем. Та й при обряді передачі дару відбувається дещо інше. Володар дарує тобі силу. Тому ті образи, що іноді проносяться у голові, можуть бути відлунням твоїх власних страхів чи навіть майбутніх подій. Принаймні, деякі так вважають. Я теж бачив тебе під час обряду, а потім зустрів в реальності…

Я згадала про хаотичні яскраві картинки і змушена була погодитися. Володар добре оберігає свої таємниці, і про нього я не дізналася нічого. А те, що бачила… Невже це й справді чекає на мене в майбутньому? Чи це лише потаємні страхи?

Я швидко обірвала ці думки, щоб мимоволі не розкрити їх Чорному Лорду. Але тепер мучилася сумнівами. Не хотілося собі такого майбутнього.

– Ти щось бачила? – напружено запитав Атій.

– Не має значення, – буркнула я.

– Гаразд, поговоримо про все ввечері, – Чорний Лорд підвівся і наблизився до мене. – Бачу, що зараз ти не налаштована на спілкування зі мною.

Він гадає, що увечері все зміниться? Я подумки хмикнула і з викликом подивилася в похмуре обличчя вампіра.

– Ти ж розумієш, що я міг би діяти інакше, – прошипів Чорний Лорд. – Але я намагаюся бути з тобою терплячим. Піди і ти мені назустріч.

– А якщо ні?

Прокляття, я що навіть вголос це сказала? Завмерла, мимоволі втягуючи голову в плечі.

Очі Атія спалахнули червоним, і він одним рухом висмикнув мене з крісла.

– Не думаю, що ти захочеш познайомитися з цією частиною моєї натури, – видихнув він мені у вухо і досить боляче потягнув за волосся назад.

– Гаразд, я все зрозуміла, – пискнула, відчуваючи, як тіло починає труситися.

Обличчя Чорного Лорда трохи розгладилося. Але він, як і раніше, стискав мене в обіймах, не поспішаючи відпускати. Погляд повільно ковзав по моїх грудях, що від хвилювання зараз буквально ходором ходили. Криваві вогники з очей Атія зникли. Але те, що я бачила в них тепер, лякало навіть сильніше за гнів.

Я сіпнулася, намагаючись звільнитися. Проте навіть моїх зрослих після переродження сил не вистачило на те, щоб впоратися з Чорним Лордом. Та й чи вистачить колись взагалі? Базіана говорила, що з віком вампіри стають сильнішими. А в цього переді мною перевага майже у вісімсот років!

Прохолодні губи Атія торкнулися моїх плечей, просунулися вниз, трохи захоплюючи і відтягуючи шкіру. Напевно, відчуття, що охопили мене при цьому, можна порівняти з тими, що виникають від дотику змії. Огида, змішана зі страхом. Але не схоже, що цього разу Чорний Лорд збирався звертати увагу на те, що я відчуваю.

Звільнивши мої груди з і так сумнівного укриття, він по черзі пестив кожну, зовсім втративши контроль над собою. Коли два гострі ікла злегка проткнули ніжну шкіру, я закричала і забилася. Відчула, як з мене починають повільно пити кров.

– Не треба, будь ласка, – вчепившись пальцями у волосся Чорного Лорда, я намагалася відтягнути від себе його голову.

Даремно. Він наче збожеволів.

З очей закапали сльози, слабкі й безсилі, а тіло тремтіло від суперечливих відчуттів. Дивно, але початковий біль поєднувався з майже приємною знемогою, що віддавалася внизу живота. Але нехай навіть тіло незбагненним чином знаходило те, що відбувається,  якоюсь мірою приємним, розум волав від жаху.

Коли на щоку Чорного Лорда потрапила гаряча солона крапля, він сіпнувся і розімкнув губи, що обхоплювали мої груди. Підняв голову, дивлячись затуманеним, напівбожевільним поглядом. Поступово в ньому з’являлася осмисленість. Я ж з недовірою дивилася, як ранка на грудях на очах починає затягуватися. О, Світлий бог, на що мене перетворили?!