Читати книгу - "Літо обіймів та поцілунків, Емілія Дзвінко"

Данило

Марта помітно нервує перед вечерею у своїх батьків. Ніяк не може визначитися в що їй одягнутися, залишити волосся розпущеним чи зібрати у хвіст, взути кросівки чи туфлі. Я спочатку мовчки спостерігаю за її спробами зліпити з себе міс ідеальність, а потім розумію, що треба втрутитися, бо процес може затягнутися надовго.

Встаю з ліжка підходжу до Мартиної валізи і витягую трикотажну чорну сукню довжиною до колін з напіввідкритою спиною.

— Тримай, вона тобі дуже пасує, — допомагаю Марті з вибором одягу. — Волосся можеш залишити розпущеним. Хоча тобі буде добре і так, і так. А щоб завершити образ хорошої дівчинки взуй краще туфельки.

— Дякую, так і зроблю, — промовляє з такою інтонацією дівчина, наче я тільки що не одяг допоміг вибрати, а життя її врятував. 

— Марто, якщо тобі не хочеться бачитись з батьками, то ми можемо не йти нікуди, — пропоную інший варіант на вечір, бо дівчина виглядає схвильованою та трохи розгубленою, — Прогуляємося містом, поїмо чогось смачненького, а потім завалимося в номер і будемо дивитися цікавий фільм. Як тобі мій план?

— Хороший, — згоджується Марта, — але сьогодні треба завершити розпочате. — Хочу побачити сестру та батьків і нарешті позбутися цього неприємного відчуття меншовартості, яке переслідує мене з самого дитинства. Хочу поглянути в очі Лані. Хочу, щоб мама стала на мою сторону, хоча б раз в житті. Ну бо хіба можна якось виправдати зраду сестри з Романом? — нервово продовжує. — Мені страшно, але коли ти поруч, то я почуваюся сміливіше, — зізнається і одразу опускає очі, наче сказала щось зайве. 

— Ей, ти чого? — обережно торкаюся здоровою рукою її підборіддя і піднімаю його в гору. — Ти завжди можеш на мене розраховувати і відкрито казати мені про все, що тебе хвилює та лякає. 

— Ніяк не звикну, що ти зі мною, — з вдячністю дивиться мені в очі. 

— Я нікуди не подінуся з твого життя. Ти сама мене в нього впустила, тож тепер не позбудешся так легко, — підтримую дівчину.

— Знаєш, а я не попередила маму, що прийду з тобою на вечерю, — несподівано зізнається Марта. Це наче й нічого страшного, але образа все одно поколює з середини. Відчуття наче мене соромляться показати рідним.

— Чому не попередила? — обережно запитую. — Боїшся, що не сподобаюся батькам? 

—  Навпаки, боюся, що надто сподобаєшся, — пояснює Марта. — Я впевнена, що мама та Лана будуть в захваті від тебе і сильно здивуються, що ти звернув увагу на таку дівчину як я. 

— Звернув увагу на красиву, розумну, цікаву дівчину, в яку просто не можливо не закохатися, — не шкодую компліментів для Мартусі.

— На жаль, в моїй сім'ї так не думають про мене, — розчаровано зітхає дівчина. 

— Байдуже, що думаю інші, головне, що думаєш ти і ще я, — підбадьорюю, — піднімай вище свого красивого носика і їдемо вечеряти до твоїх батьків. Обіцяю, що не дозволю нікому тебе ображати. 

Стоячи під дверима квартири батьків, Марта ніяк ненаважиться натиснути на дзвінок. Я роблю це за неї. Дівчина голосно і трохи приречено зітхає. Але раз вже ми тут, то давати задню не станемо. Я не дозволю. Нехай Марта зробить все про що мені казала. Від цього має полегшати. 

— Ти спізнилася, — одразу з порога претензійно заявляє жінка. Судячи зі схожості з Мартою це її матір.

— Доброго вечора! Ми спізнилися через мене. Мав ділову зустріч і не зміг вирватися швидше,  — беру провину на себе. — Я Данило!  — протягую їй здорову руку для знайомства.

 — Ольга Олексіївна, — пильно приглядається до мене жінка. — А ви хто Марті будете? — не поспішає нас впускати у квартиру.

 — Я її наречений, — від моїх слів жінка повільно переводить погляд на Марту. Але Марта мовчить, бо здивована не менше ніж її мама. 

Ідея назватися нареченим Марти виникла неочікувано, але судячи з реакції її матері — вона вдала. 

 — Швидко ти впоралася, — з осудом коментує новину Ольга Олексіївна. 

— Я … — не встигає нічого відповісти Марта, бо її перебивають.

 — Мамо, нам ще довго чекати, — з-за спини Ольги Олексіївни виглядає дівчина. Я так розумію, що це і є Лана. Вона, так само як її мама, уважно приглядається до мене не звертаючи ніякої уваги на сестру. Таку сімейку як в Марти і ворогові не побажаєш. 

 — Може ми зайдемо, — перериваю я їхні розглядини. 

— Так, прошу, — не щиро усміхається Ольга Олексіївна, а сестра Марти продовжує оцінювати мене, наче я експонат в музеї. В її погляді одразу впізнається мисливиця, яка точно знає скільки коштує мій одяг, годинник та черевики. Між нею з Мартою окрім зовнішньої подібності не має нічого спільного. Як такі дві різні дівчини можуть бути сестрами? 

— Чому не попередила, що прийдеш не сама, — запитує Лана у сестри.

— Ти ж мене не попереджала, що спиш з моїм чоловіком, — несподівано грубо відповідає Марта. Лана явно не очікувала такого.

— Марто, тобі обов'язково одразу накидатися на сестру? — заступається за Лану Ольга Олексіївна. В цієї жінки явно спотворене відчуття справедливості.

— Все нормально мамо, ти ж знаєш, що Марта часом буває різкою та невихованою, — невинно кліпає очима Лана. Обережно зиркає на мене. Це не відкритий флірт, але так точно не дивляться на хлопця сестри. Марта помічає ці дивні погляди сестри.

— Сподобався мій наречений? — підходить ближче до Лани. — Навіть трішки шкода, що ти завагітніла від мого колишнього, правда? 

— Марто, годі вже! — гримає на дочку Ольга Олексіївна. Знову обирає бік Лани. 

—  Дівчата, не сваріться! — з кімнати виходить голова їхнього сімейства і трішки розгладжує напруженість, — Давайте краще вечеряти, — запрошує всіх до столу і ми мовчки заходимо в кімнату і сідаємо за стіл. Марта сідає біля мене, а навпроти мене вмощується Лана. Це точно не збіг.  

Якщо я думав, що мої стосунки з Левом то суцільний серіал, то тепер бачу, що ні. Існує ще вищий рівень абсурдності і ми прямо зараз його переживаємо.