Читати книгу - "Спостерігаючи за англійцями"

Перебіжчик тут же здивовано округлює очі і глипає невинно, при цьому кажучи щось на кшталт: «О, перепрошую! Ви тут стояли?». Тоді негайно посувається набік і уступає місце тому, хто гугнявив про порядок черги. Ага, але тепер все стало з ніг на голову — гугнявий борець за справедливість почервонів як рак, стушувався і потупив очі. Рівень дискомфорту прямо пропорційний до рівня сарказму зауваги, оскільки «шпилька» тепер обернулася проти самого борця за справедливу чергу — так присоромити або ж навіть грубо образити невинного, який просто помилився.

Далі приборкувач перебіжчика займає своє законне місце в черзі, але стоїть похнюпившись і бурмоче вибачення, дякує невідомо кому — цілком очевидно, що ані радістю, ані звитягою тут і не пахне. Іноді я навіть була свідком, як засоромлені поборники черги давали задній хід: «Е-е-е, м-м-м, ні, все гаразд, проходьте вперед».

Правило невидимої хореографії

Ми б собі заощадили незручностей та ворожнечі, якби спромоглися на рішучий прямолінійний опір — просто сказати перебіжчикові: «Перепрошую, але тут черга». Та це не для нас. Типові відповіді більше схожі на те, що психотерапевти називають терміном «пасивна агресія». І якщо психотерапевти прочитають ці рядки, то вони, напевно, порадять відправити усю націю на одні з тих курсів «Дій рішуче!». І вони мають рацію, як не крути, рішучість — точно не наша найсильніша риса. Ми спроможні на вияв агресії — це може бути відверте насильство, девіантна поведінка або ж просто пасивна агресія, яка ні до чого не приведе. Ми спроможні на зовсім протилежне — на аж занадто ввічливу відстороненість і таку ж стоїчно відсторонену покірність. Ми борсаємося поміж цих крайнощів і ніяк не можемо зупинитись на золотій середині, як це личить рішучим, зрілим, соціально адаптованим людям. Та, зрештою, світ би був напрочуд нудним, якби всі поводилися правильно, мудро і рішуче, як цього вчать на курсах соціалізації. Та й мені було б не так весело за всім цим спостерігати.

Як би там не було, та в чергах по-англійськи є свої плюси. За першої ж невизначеності, як-от у прикладі з «двома касирами за одним прилавком», про який я розповідала трохи раніше, ми наводимо лад по-своєму, — тихо і без метушні. От, скажімо, з тими двома касирами — ми, просто відступивши від каси на пару кроків, формуємо одну впорядковану чергу, щоб перший в черзі міг спокійно доступитися до вільного касира.

Якщо ви англієць чи англійка, то, читаючи ці рядки, у вас може виникнути питання: «Ну, так. І що? Це нормально. А як же інакше?». Скидається на те, що ми сприймаємо організованість як належне, власне, ми все це робимо на автоматі, нібито слухаємося невидимого хореографа, що поставив танець і контролює кожен рух, а ми слухаємося і чемно шикуємося в акуратну, чітку чергу. Та в багатьох іноземців, з якими мені доводилось спілкуватись, процес нашої самоорганізації викликав просто небувале здивування. Білл Брайсон, у книжці про Англію, із не меншим захватом пише про звичний сценарій чергоорганізації в Англії. Мені зустрічалися американські туристи, що читали його книжку і не вірили написаному або принаймні думали, що він перебирає міру заради комічного ефекту. Аж поки не приїхали і не побачили все на власні очі. Вони знехотя вірили й моїм розповідям про «невидиму чергу» у пабах, аж поки я силою не затягла їх до найближчого шинка і не показала все, як є, ніяких вигадок.

Правило чесної гри

У нас є ще й невеличкі, більш потаємні щоденні ритуали, пов’язані з чергами. Навіть найспостережливішим іноземцям не завжди вдається їх розгледіти. Одна з моїх «польових» писульок саме стосується черги до кофі-корнера на двірці:

Попереду в черзі стоїть чоловік. Він відійшов на хвильку взяти собі сендвіч із холодильника. Повернувшись, він трохи розгубився і не знає, чи може повернутися на своє місце в черзі. Я даю йому зрозуміти (відступаю на крок), що може. Він стає на своє старе місце, попереду мене, і киває мені ледь помітно у знак вдячності. Все відбувається мовчки, без жодного візуального контакту.

Ось ще один польовий запис з двірця:

Я стою в черзі до інформаційного віконечка. Переді мною двоє чоловіків — не зовсім зрозуміло, хто з них перший (спершу чергу обслуговувало двоє працівників, а тепер лише один). Вони виконують пантоміму: глипають навсібіч, сунуться вперед, постава сувора і оборонна та ін. Кмітливий касир зауважує проблему і питає: «Хто наступний?». Обидвоє чоловіків розгубилися. Той, що ліворуч, робить жест рукою, запрошуючи того, що справа, пройти вперед. А він бурмоче: «О, ні, все гаразд, ви перший». Лівий вагається: «Гм, е-е…». Позаду мене чутно покашлювання «та_рухайтеся_вже_там». Лівий одразу ж каже: «Гаразд, дяк, друже», — і підходить до віконечка. Вигляд у нього спантеличений. Правий терпляче чекає своєї черги. Вигляд у нього самовдоволений і навіть чванькуватий.

Звісно, що ці два епізоди нічим не особливі і не виняткові: я обрала саме їх — з десятків польових спостережень за чергами — тому, що це типові приклади, які чудово ілюструють нашу поведінку в чергах. Тепер мені зрозуміло, що спільним знаменником, цим неписаним правилом обох випадків є «чесна гра» — якщо ви чесно і відкрито визнаєте право на першу чергу того, хто стоїть перед вами, або ж великодушно пропускаєте поперед себе за першої ж двозначної ситуації, то люди миттєво позбуваються параноїдальної недовіри, забувають про свої пасивно-агресивні тактики і випромінюють повагу, навіть шляхетність.

Черга — це про чесність. Як зауважив Майкз: «Особа в черзі — це чесна особа. Вона не втручається в чужі справи; вона живе і дає жити іншим; вона дає навколишнім шанс; вона покірно чекає, як велить почуття обов’язку, щоб потім по праву зайняти своє; в цьому акті чекання — все те, у що вірять англійці».

Драма черги

Іноземцям наші тонкощі стояння в чергах можуть здатися трохи дивними, але для англійців — це друга натура. Ми дотримуємося усіх законів інстинктивно, навіть не замислюючись. Незважаючи на всі наявні непорозуміння, ірраціональність та відверту абсурдність, які я щойно описала, результат один — ми просто прекрасно стоїмо в чергах! І з цим не посперечається ніхто у світі! Заради справедливості скажу, що це був не комплімент: про наш талант до черг люди зазвичай говорять глузливо, адже, на їхню думку, лише марудні зануди, ще й покірні, як вівці, будуть пишатися вмінням терпляче шикуватись у впорядковані шеренги («Англійцям б дуже добре зайшов комуністичний режим, — сміються вони, — ви так гарно стоїте в чергах!»). Наші критики — і ті, хто нас медом мажуть, — охоче визнають, що людина в черзі — це чесна людина, але не та, яку називають особливою і яскравою.

А все тому, що вони не дуже придивлялись до наших черг. Спостерігати за чергою — це майже те саме,