Читати книгу - "Зворотній бік людської ненависті , Торія Онопрієнко "
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ілона нічого не відповіла. Сашко сказав щиру правду. Вона, як і він, ніколи не була готова до того, що їй доведеться чути за вікном сирену, а іноді і жахливі вибухи, що будили її серед ночі. Між ними знову запала мертва тиша, яка просто вбивала. Бо слів бракувало...
– Ілоно, – Сашко підняв на неї очі. – Я... Я маю повернутися на фронт... Хай там як, але... Війна, на жаль, триває... Я знаю, що Свят обіцяв захищати тебе... Як брат я маю допомогти йому завершити те, що він почав. Але... Я маю до тебе лише одне прохання...
Ілона кивнула.
– Ти його брат. Я зроблю все для тебе. – твердо сказала вона.
– Будь поруч із ним. – попросив Сашко. – Не залишай його самого. Я знаю, що мама теж буде приходити до нього, але ти знаєш про що я. Ми з мамою і ти – це все, що у нього є. Ми маємо вірити у краще. Я вірю. Вір і ти. Будь ласка...
Ілона просто мовчки підійшла до Сашка і стисла його в обіймах. Юнак повільно погладив її по спині, віддаючи обійми у відповідь.
– Ти мені обіцяєш? – запитав він, притискаючи Ілону до грудей.
Ілона схлипнула і знову кивнула.
– Так... Обіцяю... – відповіла вона нарешті. – Ти ж знаєш. Я його нізащо не кину...
Вона повертається до реальності, коли в палату заходить знайома медсестра, аби востаннє, перед тим як піти святкувати з іншим персоналом, замінити Святу крапельницю, а Ілона тим часом виходить назад до машини, аби взяти з багажника невелику спортивну сумку. За мить вона знову повертається до палати, ще заставши в ній медпрацівницю.
– Що каже лікар? Як він? – питає Ілона, але звучить це якось сухо, автоматично, без всілякої надії.
– Стабільно. – відповідає молода дівчина, сховавши руки у кишенях лікарняного халата і не відводячи погляд від Свята. – Пульс і дихання в нормі, та мозок все ще не готовий вийти з коми.
– А коли він буде готовий? – трохи претензійно шипить Ілона, скривившись. – Уже дев'ять місяців він отак лежить! І жодних змін! – дівчина тяжко зітхає і втомлено проводить долонею по обличчю, відчуваючи на собі спокійний погляд медсестри. – Пробачте, будь ласка, я просто...
Ілона закриває обличчя руками відчуваючи кипіння крові у власних венах. Вона втомилася. Не чекати його, ні. Її втомлює невідомість. Дивитися на його заплющені очі нестерпно. Та ще більш нестерпно не знати коли він їх розплющить. Плеча Ілони раптом торкається чиясь маленька рука і дівчина нарешті підводить погляд на медсестру, очі якої дивляться на неї зі щирою добротою.
– Все добре. Я вас прекрасно розумію. Я впевнена, він обов'язково отямиться. На жаль, ми достеменно не можемо сказати коли це відбудеться. У кожного організму своя реакція. Але повірте ваш... Хлопець... – вона ніяково кусає губу.
– Наречений. – виправляє вона її. – Свят – мій наречений. В тім, це не так важливо. Скажіть, будь ласка... Він... Хоч колись отямиться?
Останні слова дряпають Ілоні горло, але вона має це запитати. З кожним днем її надія починає згасати. Та Ілона щоразу сердиться на саму себе за такі думки. «Я не маю втрачати надії. Я обіцяла Сашку доглядати за його братом. Я обіцяла собі дочекатися. Свят повернеться. Він не має права нас покидати» – гарячково переконує сама себе дівчина.
– Я думаю, що так. – відповідає нарешті медсестра. – Його стан стабільний. Все вказує на те, що він має отямитися. Не хвилюйтесь. Варто просто чекати і сподіватися на краще. – вона м'яко посміхається. – А тепер прошу мене вибачити. Я маю встигнути зайти до інших пацієнтів.
– Так, звісно. – киває Ілона і її знову залишають наодинці зі Святом і святковою музикою за вікном.
Ілона підійшла ближче і знову сіла поруч із ліжком, у черговий раз міцно взявши Свята за руку. Великим пальцем вона мимоволі провела по золотій обручці, що сяяла на пальці Свята. Така ж була і у Ілони, тільки менша на один розмір. Ілона мимохіть посміхнулася і знову заглибилась у приємні спогади.
– Святе... А сьогодні ж рівно чотири роки як ми з тобою познайомилися. Пам'ятаєш? – гірко промовила Ілона, продовжуючи гладити його руку.
Вони познайомилися на вечірці якогось популярного старшокурсника на честь Нового року. Ілона не знала хто він, але запрошені були всі бажаючі студенти їхнього університету у великий приватний будинок багатого третьокурсника. І Ілона пішла, бо любила вечірки, та й подруги теж збиралися йти з метою звабити її організатора. Ілона на це лиш посміхнулася і похитала головою – її не цікавив студент, що активно розкидався батьківськими грошима, а от піти туди, аби просто повеселитися – запросто. Тоді у неї було світле русяве волосся – єдиний колір, на який погодилися її батьки. Та розчарування швидко накрило Ілону. Під кінець вечірки стало дуже нудно і дівчина вже планувала йти геть. Аж раптом ніби з-під землі виріс він.
У її очах віддзеркалилися яскрава широка посмішка, мелодійний сміх, широкі міцні плечі сховані під шкіряною курткою і красиві темні очі. Йти вже зовсім не хотілося і Ілона залишилася, аби поспостерігати за симпатичним незнайомцем. Про «підійти і познайомитися» вона чомусь не подумала. У голові десь просто увімкнувся режим сором'язливості і невпевненості. Але думка про перше знайомство навідала в голову того самого незнайомця, який з тією ж неймовірною посмішкою підійшов до неї, змусивши дівчину почати дуже сильно хвилюватися.
– Привіт. Вибач, що так одразу і без попередження, але... Ти насправді дуже красива. – видав хлопець і нахилив голову, ніби розглядаючи Ілону. – Твоє волосся, ніби карамель. Дуже красивий колір.
– Ти теж красивий. – не подумавши озвалася Ілона і зашарілася, відчувши, як щоки вмить запалали. – Ти з усіма дівчатами знайомишся так несподівано? – перевела вона тему.
– Насправді... Саме так я знайомлюся вперше. – зізнався той. – Мабуть ви, панночко, просто дуже особлива. Тож... Мене звуть Святослав. – він протягнув їй руку. – Чи можу я дізнатися твоє ім'я?
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зворотній бік людської ненависті , Торія Онопрієнко », після закриття браузера.