Читати книгу - "Політ ластівки. Книга 1, Ольга Кост"

А щодо мого особистого життя -  я вільна мов птах. Колись в років чотирнадцять в мене був хлопець, але то тривало не довго. Я виявилась ще за малою для цього. Інколи мені здається, що я так і не подорослішала. Коли у всіх грають гормони, особливо весною, - мені хочеться присвятити час собі. Адже саме весною так багато прекрасного: природа просинається від довгого сну, одягає свої найкращі шати, люди стають наче відкритішими, посмішки стають щирішими. І це все я можу намалювати. Квітучі дерева, зелені стежки, рясні квіти, захоплююче зоряне небо. Обожнюю прогулянки в місцевому парку, люблю спостерігати як мешканці містечка повільно гуляють. Присівши в тіні розпущених гілок я можу всіх їх замалювати у свій блокнот. Мама не схвалює мої прогулянки. На її думку, я маю більше часу присвятити навчанню та виходу з нею в світ. Де вона обов’язково підбере підгоджу партію для мене. Іноді ловлю себе на думці, що моя мати спланувала все наступне моє життя: школа, коледж на відмінно, далі вона мені знайде підходящого чоловіка, найпишніше весілля, знайде мені місце в своєму світському колі, де я буду приймати участь в благодійних заходах, потім найкращі та найрозумніші онуки.

Проте не такого життя я хочу, бізнесу цього не хочу, я мрію про власну галерею, чоловіка, якого оберу сама і не важливо хто він. Я просто хочу бути щасливою. Щасливою від того, що це життя обрала я і збудувала також я сама.

З роздумів мене виводить телефонний дзвінок. Це Наталі.

- Слухаю, Нат.

- Ліві, я сподіваюсь,ти вже дала згоду на побачення.

- Наталі, в мене купа справ. До речі, ти зробила завдання містера Брукса?

- Не переводь тему. І так, моя доповідь вже готова. Так що з Томом?

- Я не піду.

- Ліві, - розчаровано починає подруга.

- Він симпатичний хлопець, але якось мені не хочеться, не дуже то й він і подобається мені.

- Ну сходи з ним, подруго. Дізнайся трохи його поближче, якщо не сподобається, злиєшся. Хоч погуляєш з кимось чоловічої статті, розвієшся.

- Я в себе. Вже йду, - гукаю я. – Наталі, тато кличе. До завтра, хорошого вечора.

Кидаю телефон на ліжко і помічаю нове повідомлення від Наталі.

«Акторка з тебе не дуже. Погоджуйся на побачення з Томом.»

Подрузі я не відповідаю. Приймаюся за домашню роботу аби відволікти себе. Через декілька годин все готово. Приймаю душ і одягаю свою піжаму, прості сірі штани і білий світшот. Вирішую просто зробити вигляд, що була дуже зайнята і саме тому не відповіла Тому. А завтра вже якось м’яко вийду з цієї ситуації. Сідаю за мольберт, який стоїть у вікна моєї спальні, на ньому незакінчена картина: тихий океан на тлі заходу сонця. Ця картин спогад з того життя, коли ще жива була бабуся і мама була інша. Тоді ми всією сім’єю відпочивали на березі океану. Мені було шість, тато ніс мене на плечах, Макс надутий йшов за руку з бабусею. Він вважав себе вже достатньо дорослим у свої десять років і йти під руку з мамою і бабусею, було найбільшим приниженням для такого дорослого хлопця. На що мама з бабусею тільки посміхалися. Щирі, теплі посмішки. Як це було давно, але спогад ще досі живе в моїй голові, такий яскравий і рідний.

Зі спогадів мене вириває звук двигуна під’їхавших машин. Макс приїхав з друзями. Сьогодні вдома вони дивляться гру нашої збірної з баскетболу. Компанія буде велика, їх десь чоловік дванадцять. Макс, Алекс, його однокласник Білл та Стів, а всі інші з коледжу, їх імен я не пам’ятаю.

Поки хлопці не зайшли в дім, спускаюсь на кухню аби взяти до себе в кімнату пляшку води і якийсь снек, та й швиденько непоміченою повернутися до кімнати. І мені це майже вдається, але біля сходів мене спиняє витягнута рука хлопця, вперта в стіну.  Алекс.

- Чого тобі? – готуюся відбиватися від нього.

- Куди ти так летиш, ластівко?

- До себе в кімнату. В мене купа справ. Дай пройти.

Намагаюся обійти хлопця, але хлопець на сходах ловить мене у пастку. Моя голова знаходиться між його впертих в стіну рук.

- Алексе, в мене дійсно немає часу. Кажи швидко, що хотів.

Промовляючи, намагаюся нахилитися так аби побачити чи зайшли інші хлопці.

- Сьогодні не приєднаєшся до нас?

- Я же сказала, що в мене купа справ. Та й не дуже я хочу сидіти в чоловічій компанії і дивитися баскетбол по телеку.

- Не бачу в цьому нічого поганого. Які в тебе справи? Давай я допоможу і ти зможеш посидіти з нами.

- Ні. Ти не зможеш допомогти. І в баскетбол я більше люблю грати, а не дивитися як грають інші.

- Ну, як надумаєш приходь. Може залишимо для тебе пачку чіпсів.

З цими словами хлопець відступає і я кулею мчу нагору. Ненавиджу коли він так робить. Нащо завжди порушувати мій особистий простір. Можна було і просто так запитати. В кімнаті мене чекає картина і я поринаю у її кольори. Не знаю скільки часу я так сиджу за роботою та коли вже починає зводити спину, змушує себе зупинитися малювати. За вікном спустився дощ. Мерзлякувато щулюсь, вологе волосся не додає комфорту,беру книгу з полиці, зручно вмощуюсь на ліжку. Зараз би якогось теплого напою, проте не хочу спускатися вниз.

З читання мене виводить стук у двері.