Читати книгу - "Ніколи разом, Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук"

Діана.

Я хутко бігла з речами, оминаючи ті лічені прилавки та магазини від яких відгонило кавою з краплею кардамону та різної їжі, приправленою гострим соусом. На тій лавці, спостерігаючи за рухом людей, зовсім не зчулася, як почало вечоріти. Сонце потроху заходило за горизонт, і помаранчеве сяйво огорнуло моє обличчя, відбиваючи радість та одночасно страх перед тим, що не встигну у гуртожиток.

Сукня весь час заважала мені робити хоч якісь рухи! Але от перевдягнутись в штанці не мала змоги. Добігаючи до фонтану, пошкандибала за ріг якогось будинку. Краєм ока помітила краплі води, що летіли в різні боки. Мала дитинка бавилась поряд, ловлячи язичком той несправжній дощик. Поряд сиділа молода пара, і хлопець увесь час щось розповідав дівчині. Сонце і їх огорнуло у свою яскраву пелену, роблячи так, аби забули про все навколо.

Бац!

Моя голова вдарилась об чиюсь макітру. Як боляче! Ґуля таки буде! Навіть холодне не допоможе!

— Ой, Леле, пробачте, — ледь чутно прошепотіла я. Але розгледіти незнайомця взагалі не змогла, бо він кудись хутко чкурнув. Лише мугикнув, ніби приймаючи мої слова.

Невже в Києві всі такі зайняті? Кудись спішать, біжать, а вибачатись – ні! Діанка сама буде пробачення просити! Агась! Вона не з короною, не впаде обличчям в бруд. І чого це цей хлопець так мене зачепив? Ще раз побачу — точно висловлю все, що про нього думаю. Ось так!

Трохи спокійніше вже простою довгою вулицею. Всі посміхаються, радіють… А я тягну купу валіз з мамценими лечо, лангоші та гомбовцями!

Видихаючи, йду далі. Вечір здається трохи прохолодним. Цікаво, як там зараз моя родина? Чи зміг батько підписати договір? Чи добре себе вели брати? Чи вже спить мала Катя та інші мої сестри? Стільки питань, і стільки…

— П-пробачте! Я ненароком! Зараз, зараз…, — хлопець зі світлим волоссям та блакитними очима хутко занишпорив у своєму пакеті, шукаючи щось. Поглянувши вниз, я помітила величезну пляму з-під соусу на своїй сукні.

— Моя віган! – з докором вигукнула я, випустивши валізи на землю. Вони гучно впали та з однієї вилилась якась рідина зі шматочками м'яса та картоплі. — Трясця! Казала ж мамці не класти бограч! Тепер всі речі варто попрати! – ледь не плачучи сіла на одну з перевернутих валіз.

Хлопець, закліпавши очима, дістав пачку серветок та заходився витирати пляму на моїй сукні. Та, на жаль, лише розтер її…

— Не треба, – махнула рукою я. — Все одно прати потрібно буде. Та й речі… — з очей ледь не текли сльози. І як я дійду до гуртожитку?

Узявши одну з перевернутих валіз, помітила, що ручка трохи відірвалась. Заревівши, сіла на землю та затулила руками обличчя, аби не було видно мого розчарування.

— І  що робити? До гуртожитку таки довго йти…, — роздумувала я вголос.

Узявши речі до рук, невідомий хутко поклав їх на свій ровер та повернувся до мене.

— Грошей на таксі немає, а трамваї, чи от тролейбуси до гуртожитку не ходять. Тому або ж на велосипеді, або ж пішки.

Обирати було нічого, тому, сівши на старенький ровер, поглянула на хлопця, який в цей час підтримував його, аби той не впав. Потім, заплигнувши на сам велосипед, поглянув краєм ока на мене та гукнув:

— Тримайтеся, пані, міцніше! Екскурсію розпочато!

Педалі хутко закрутилися під ногами. Волосся підіймав вітерець, а помаранчеве сяйво потроху сповзало з обличчя. Очі заплющились, але від неочікуваного голосу хлопця, розплющились.

— А як звати світлу пані? – запитав він, дивлячись на мене.

— Діана, – прошепотіла я. — Діана Лашкевич.

Посміхнувшись, невідомий продовжив свій рух. Але його погляд невдовзі знову опинився на мені.

— Невже із Закарпаття? Дуже схожий акцент у вас, пані Лашкевич, – пані! Беру свої слова назад. Кияни справді чарівні люди.

— Так, — коротко відповіла я, поглянувши на зелений парк, який обрамляли лічені дерева. На лавах сиділи люди, а птахи цвірінькали, літаючи з гілки на гілку. Ця тиша довго не тривала, адже парубок продовжив розмову.

— То з яких причин юна пані в такому великому місті? Далеченько їхати сюди з самого Закарпаття, чи не так? — спитав він, повернувши кермо в бік будинків. На одному з них я помітила табличку з написом: «Гуртожиток номер 13». Щасливе число, еге ж?

Оселя мала білий колір, виготовлена з цегли. Біля самого входу красувалися декоративні деревця та дві дерев'яні лави, аби відпочити. Вікна виходили одразу на дорогу, але з іншого боку вони розміщувались навпроти зеленого парку. Того, якого ми оминули.

Махнувши рукою, побігла до дверей, узявши з собою валізки. Хлопець лише сумно прошепотів:

— А на останнє питання таки не відповіла… Сподіваюсь, що скоро побачимось, Діана Лашкевич.

Жінка з темним волоссям, заплетеним у ґульку, поглянула на мене крізь товсте скло окуляр. Її губи повільно прицмокуючи, жували недоїдений бутерброд з ковбасою. На столі я помітила різні папери та стару новинку. Деякі речення в газеті були підкреслені червоним олівцем. Поряд стояв погар, наповнений водою, а в кросворді не знайшли свого пояснення поодинокі слова.
— Легінь, — посміхнувшись, сказала я.

Жінка зміряла мене своїм гострим поглядом та підняла одну брову:

— Що?

— Цифра три по горизонталі, – тицьнула у відповідне місце пальцем, — молодий хлопець, або ж парубок. Ви, напевно, довго шукали відповідь у словниках, чи не так?

Кивнувши, вахтерка занотувала олівцем слово.

— Щось хотіли? — спитала вона, значно повеселішавши.

— Мені потрібні ключі від квартири. Буду тут тепер жити.

Валізи стояли під столом, але поглянувши вниз, жінка перевела погляд на мене.