Читати книгу - "Окрилена Вірою, Mary Uanni"

Сівши за стіл Філіп відкрив ноутбук та зайшов якусь програму де почали миготіти цифри на букви. Він почав щось швидко писати на клавіатурі. Його телефон задзвенів, хлопець підняв слухавку.

Ти забув що ти винен? Мені треба на щось жити, - сказав він не привітавшись Тобі? Жити? Ти і так помираєш, а живеш в лікарні, нащо тобі гроші. Це тебе не стосується, в договорі хіба було написано що и лізимо у життя один одного? Я завдання виконав, де мої гроші? Нащо тобі гроші, трубки нові поставити? – чоловік з тої сторони сміявся, - добре-добре, я жартую. Кхм. Скину тобі, зараз. Чекай. А так, ще до тебе завдання є. Я більше не в цьому. Я казав що це буде останнє завдання. А гроші, тобі вони більше не потрібні? Ти мені погрожуєш? – Філ напрягся. Так! Мені не потрібні зрадники. Ти зв’язався не з тим. Від мене так просто не підеш, забув що того разу з твоїм братом сталося?

В палату зайшла медсестра. Філіп швидко закрив ноутбук та поклав слухавку.

Ви чого ще не спите? Ану швидко в ліжко. Іду, - Філіп підійшов до раковини вмився та пішов в постіль.

Медсестра поставила йому градусник, послухала дихання, та дала пігулку. Виходячи з палати вона вимкнула світло.

Через вікно в кімнату заглядав повний місяць, і хлопець, розкидавши руки під головою, затримав погляд на стелі. Його думки були зайняті Лілі та її матір'ю, а також спогадами про книгу, яку він бачив в руках Лілі. Він закрив очі, намагаючись усунути всі тривожні думки. Незабаром він задрімав, але його розбудив шум за дверима.

Повільно піднявшись з ліжка, Філіп не міг зрозуміти, що відбувається. Взувши капці, він крокував до дверей. Відкривши їх, він побачив порожній коридор.

«Мабуть, це був просто сон», — подумав він, зітхнувши, і закрив двері.

 Він повернувся до ліжка, знову забувши про все навколо, і закинув руки під голову, намагаючись заснути.

Але раптом на його животі з’явилося щось важке та пухнасте. Філіп здригнувся, ледь не задихнувшись від несподіванки. Він миттєво зістрибнув з ліжка, намагаючись у темряві намацати настільну лампу, і нарешті вмикнув її. На ліжку мирно розмістився білий пухнастий кіт.

Філіп, тримаючи в руках пігулки заспокійливого, поклав їх до рота і, намагаючись не втратити спокій, обережно спробував зняти кота з ліжка. Але він лише стрибнув  назад, наче це була його місія на ніч.

«Ну добре, – подумав Філіп, – спробую ще раз». І ще раз скинув кота на підлогу.

Але цей пухнастий монстр, здається, мав свою мету, і кожного разу, як Філіп намагався вигнати його, той повертався. Стрибнувши на ліжко вчетверте, вмостився на його животі і примружив очі, ніби насолоджувався ситуацією. Філіп знову підняв руки і скинув його на підлогу. Але кіт, мов з гумовою пружиною, миттєво знову з’явився на ліжку, і хлопець не зміг більше стримуватися.

Добре, добре, залишайся! - здався він закотивши очі.

Кіт, немов переможець, влаштувався поруч із ним і лизнув його руку. Тепер Філіп просто обійняв кота, який вже виглядав так, ніби завжди мав бути там.

Хлопець, трохи сміючись через свою безсилість перед котом, нарешті заснув. Він змирився з ситуацією і тепер не вважав її такою вже й поганою, адже з котом, здається, йому не було страшно.

Наступного ранку відкрити очі хлопця змусили кроки в коридорі, кіт який розлігся на більше ніж половину ліжка ліниво заворушився, Філіп зразу зрозумів у чому справа.

Лілі ходила по коридору та тихенько кликала:

Луна! Луна! – Лілі підійшла до медсестри, - Ви не бачили мого кота? - запитала Лілі. Ні, не бачили, але можна пройти в іншу палату, може, її там знайдете, - відповіла медсестра.

Лілі вирушила коридором, навіть не сподіваючись, що знайде Луну так швидко. Пройшовши повз кілька палат, вона почула м’яке муркотіння і зупинилася біля дверей Філіпа. Відкривши їх на кілька сантиметрів, вона побачила, як її кішка сиділа на ліжку Філіпа.

Лілі приготувалася вибачитись за кота, але коли побачила, як Філіп грається з кішкою, вона не могла не посміхнутися. Кіт, здається, абсолютно не поспішав, і Філіп був не проти.

Луна! Ну, звісно, чому б і ні? – сказала дівчина зі здивуванням, трохи сміючись Я... не знаю, як це сталося. Вона сама забралася до мене. Я намагався її відмовити, але... кіт - він, знаєте, такий настирливий. Не можна з ним сперечатися. - незграбно намагався віддати Луну, посміхаючись, але виглядаючи трохи збентежено. Ну звісно, кіт, він... завжди має свої плани. І ти - просто жертва його стратегії. Я, звісно, не хотів ставати частиною цієї котячої змови, але, схоже, це вже не було під моїм контролем.

Лілі, не стримуючи посмішку, прийняла кота.

Дякую. Наступного разу такого не будо, скоро вона поїде додому.

Філіп розсміявся, відчуваючи себе трохи не зручно, але водночас і з полегшенням. Обидва відчули, що, незважаючи на незручність, цей момент трохи розрядив атмосферу.

А чому додому? Вона така класна, - зізнався Філіп. Бо мене привезли на швидкій і я була з нею. Тому мама її забере. А… - Філіп не встиг договорити, як його перебила медсестра Шашко Лілія, час на обстеження. А, так, вже йду, - крикнула вона та обернулась до хлопця. – слухай, а ти б не міг її в себе потримати поки я не прийду, а я потім її заберу.. Так! Звісно! Я тільки радий. Як там тебе? – спитав хлопець беручи кішку. Лілі Я про кішку питав, але приємно познайомитись, я Філіп, для друзів Філ. Ой, вибач, Луна її. – сказала дівчина з натягнутою усмішкою.

Як тільки вона повернулась щоб піти її усмішка перейшла в ніяковий вираз обличчя.

От я — катастрофа.

В кабінеті у лікаря Лілі уважно слухала все те що їй треба пройти.

спочатку підете на рентген, я оціню ваші легені, потім підете на аналіз потових залоз, а потім на генетичний тест. – казав не поспішаючи лікар потираючи свої руді вуса. Лікарю, а навіщо так багато тестів? Треба перевірити що не так, а що так, це не займе багато часу. – за цю фразу здалось що Лілі могла побачити вже цілий сон. Добре, я зрозуміла.