Читати книгу - "Між нами , Mira"

Глава 5: Танці під дощем
Наближався щорічний університетський бал, і всі студенти з нетерпінням чекали на вечір. Міра не планувала відвідувати цей захід, вважаючи, що такі події не для неї. Її скромна сукня, яка залишилася ще з випускного, здавалася надто простою, а присутність серед елегантних і впевнених людей лякала.

— Ти маєш піти, — переконувала її подруга Ліза, одногрупниця. — Це шанс трохи відволіктися.

— Навряд чи це гарна ідея, — Міра знизала плечима. — Мені комфортніше працювати над проєктом.

Однак у глибині душі вона відчувала, що хоче побачити Максима в іншому середовищі. Її вагання закінчилися в останній момент, і вона все ж вирішила піти.

Університетський бал

Світло кришталевих люстр відбивалося в дзеркалах великої зали. Міра ввійшла й одразу відчула себе чужою серед розкішно вбраних гостей. Вона стояла біля стіни, розглядаючи всіх навколо, коли помітила Максима. Він був у темному класичному костюмі, спокійно спілкуючись із декількома викладачами.

Їхні погляди зустрілися, і він миттєво помітив її. За кілька хвилин Максим опинився поруч.

— Ви прекрасно виглядаєте, Міро, — сказав він, ледь помітно усміхаючись.

— Дякую, — відповіла вона, відчуваючи, як її щоки рожевіють.

Музика змінилася на повільну мелодію, і Максим несподівано простягнув їй руку.

— Можна вас запросити?

Міра розгублено поглянула на нього, але все ж поклала руку в його долоню. Їхній танець був несподівано природним. Вона намагалася не думати про інших, лише відчувала ритм і його близькість.

— Не хвилюйтесь, — тихо сказав він. — У вас чудово виходить.

Міра усміхнулась, але раптом музика перервалася — надворі почався дощ, і частина гостей вибігла на терасу, щоб заховатися.

— Ходімо, — несподівано запропонував Максим, ведучи її до виходу.

На терасі лунали звуки дощу, і краплі блищали у світлі ліхтарів. Міра здивовано подивилася на Максима.

— Ви хочете танцювати під дощем? — запитала вона з усмішкою.

— Чому б і ні? — він усміхнувся й обережно повернув її за руку.

Вони почали танцювати під дощем, і в цю мить світ здавався абсолютно іншим. Дощ змивав усе зайве, залишаючи лише двох людей, які нарешті перестали ховати свої емоції.

— Ви завжди така смілива? — запитав він, дивлячись їй у очі.

— Лише коли поруч хтось, хто вселяє впевненість, — відповіла вона.

Максим зупинився, його рука все ще тримала її за талію. Їхні погляди зустрілися, і на мить здавалося, що він хоче сказати щось важливе. Але замість цього Максим лише прошептав:

— Ви особлива, Міро.