Читати книгу - "Сім смертей Евелін Гардкасл, Стюарт Тертон"

червоним атраментом[7], але я, хоч стрільте, не можу второпати, чому саме вони аж такою мірою значущі. Я сподівався був знайти дарчий напис чи схованого між сторінками листа, але жодної нової відомості ця Біблія мені не подарувала. Стискаючи книгу обіруч, удаюся до незугарної спроби помолитися, сподіваючись відновити колишню віру, але почуваюся цілковитим дурнем. Побожність полишила мене разом з усім іншим.

На черзі одежна шафа. Попри те що в кишенях одягу не вдається знайти нічого цікавого, під стосом ковдр я бачу дорожню скриню. Це чудова старовинна річ: витерта шкіра, потьмянілі залізні скоби, важка застібка захищає вміст від чужих цікавих очей. Лондонська адреса — судячи з усього, моя власна — написана на ярлику, хоча жодної асоціації вона в мене не викликає.

Знімаю смокінг, витягаю скриню з шафи на підлогу. Її вміст дзенькає з кожним моїм порухом. Зі схвильованим зойком натискаю кнопку застібки — і не стримую стогону, виявивши, що ця бісова штукенція замкнута на ключ. Смикаю віко, потім іще раз, але воно невблаганне. Знову обшукую висунуті шухляди, навіть лягаю долілиць на підлогу й зазираю під ліжко, але там нічого немає, лише пил і мишачий послід.

Ключа ніде не видно.

Єдине місце, яке я поки що не дослідив, — це той кут, де стоїть ванна. Я, наче одержимий, заходжу за розсувну ширму, і серце мало не вистрибує з грудей, адже там я бачу якесь створіння зі знавіснілим поглядом.

Свічадо.

Усвідомлення цього змушує істоту зі знавіснілими очима зніяковіти разом зі мною.

Нерішуче підступаюся й уперше вивчаю себе з голови до ніг. Розчарування моє стрімко дужчає. Лише тепер, роздивляючись тремкого, наляканого хлопа, я розумію, що мав певні очікування щодо власної зовнішності. Не знаю, яким саме я себе уявляв — вищим, нижчим, кощавішим, огряднішим, — але принаймні не цим непоказним створінням, що відбивається в дзеркалі. Каштанове волосся, карі очі, невиразне підборіддя — з таким обличчям легко загубитися в натовпі. Творець не докладав аж таких зусиль, працюючи наді мною.

Власне зображення швидко мені набридає. Знову шукаю ключ від дорожньої скрині, але знаходжу тільки туалетне причандалля та глек з водою. Хай там ким був колись, схоже, я ретельно знищив усі сліди того, ким був до зникнення. Я на межі того, щоб завити від розчарування, але раптом чую стукіт у двері. П’ять упевнених ударів дають змогу уявити особистість відвідувача.

— Себастіане, ви тут? — питає хрипкий низький голос. — Мене звати Річард Еккер, я лікар. Мене попросили оглянути вас.

Відчиняю двері й бачу розлогі сірі вуса. Видовище просто дивовижне: кінчики закручуються біля самих вилиць обличчя, на якому ці вуса теоретично ростуть. За вусами виявляється чоловік за шістдесят, геть голомозий, з бульбуватим носом і почервонілими очима. Від нього тхне бренді, але якось життєрадісно, наче кожний ковток весело ллявся йому в горлянку.

— Боже милий, та у вас же ж просто жахливий вигляд! — вигукує він. — Це я вам як лікар кажу!

Скориставшись моїм спантеличенням, він проходить повз мене, кидає на ліжко чорний лікарський саквояж й уважно роззирається довкола. Особливу його увагу привертає моя дорожня скриня.

— У мене така сама колись була, — каже, лагідно пестячи віко. — Це ж «Лаволей», еге ж? Я з нею на Сході був, коли служив в армії. Кажуть, французам довіряти зась, але дорожні скрині й валізи в них чудові…

Він легенько кóпає скриню ногою й кривиться, коли носак черевика зачіпає непіддатливу шкіру.

— Цеглу ви в ній тягаєте, чи що… — бурмотить він і вичікувально схиляє голову до плеча, ніби сподіваючись якоїсь притомної відповіді на цю ремарку.

— Вона замкнена, — бурмочу я, затинаючись.

— І що, ключа не можете знайти?

— Я… ні. Докторе Еккер, я…

— Звіть мене Діккі, мене так усі кличуть, — жваво озивається він і підступається до вікна, щоб визирнути надвір. — Відверто кажучи, мені це ніколи не було до шмиги, але вдіяти з цим я нічого не годен. Деніел каже, що вас якесь лихо спіткало.

— Деніел? — перепитую я. Мені було здалося, що я вхопив нитку розмови, а вона від мене знову вислизнула.

— Коулрідж. Це він вас уранці знайшов.

— А, так.

Доктор Діккі сяє усмішкою, завваживши моє спантеличення.

— Отже, ви втратили пам’ять? Не переймайтеся, мені під час війни траплялося кілька разів таке бачити. Усе минало за день чи два незалежно від бажання пацієнта…

Він жестом наказує мені наблизитися до скрині й примушує сісти на неї. Нахиляє мою голову до себе, вивчає її з обережністю різника й хихотить, коли я кривлюся.

— Еге ж, он яка у вас тут гарненька ґуля… — Він витримує паузу, замислившись. — Мабуть, десь ударилися головою минулої ночі. Найпевніше, саме через це у вас памороки й забило, так би мовити. Ще якісь скарги є? Головний біль, нудота абощо?

— Голос, — зізнаюсь я трохи зніяковіло.

— Голос?

— У голові. Схоже, це мій власний голос, але він… ну… дуже впевнений.

— Зрозуміло, — каже він задумливо. — А цей… голос… що він вам каже?

— Дає поради, іноді коментує те, що я роблю.

Діккі походжає в мене за спиною, смикає себе за вуса.

— А ці поради… вони… як би це сформулювати… притомні? Жодної агресії чи збочень?

— Авжеж, ні! — вигукую я, обурений таким припущенням.

— І зараз ви його також чуєте?

— Ні.

— Травма, — коротко резюмує він, здійнявши вказівець. — От що воно таке. Доволі поширене явище. От удариться людина головою — і з нею відбувається всіляка чудасія. Неборака бачить запахи, відчуває звуки на смак, чує голоси. Зазвичай усе минає за день чи два, ну щонайбільше за місяць.

— Місяць! — вигукую я й розвертаюся на скрині обличчям до нього. — Це ж як мені в такому стані жити цілий місяць? Може, ліпше до лікарні?

— Боже борони, певно, що ні. Ці лікарні — просто жахливе місце! — вигукує він шоковано. — Смерть і недуги причаїлися там у кожному куті, в усіх ліжках — самі хвороби! Дослухайтеся ліпше моєї поради: підіть прогуляйтеся, упорядкуйте речі, потеревеньте з друзями. Я бачив, як напередодні ви з Майклом Гардкаслом по вечері вихилили на двох пляшку, ще й не одну. Незлецький учора був вечір! Майкл достеменно допоможе вам усе згадати. І, слово честі, щойно пам’ять повернеться, від того вашого голосу в голові й сліду не стане… — Він затинається й цокає язиком. — Куди більше мене непокоїть ваша рука.

Нас перериває стукіт у двері. Діккі відчиняє, перш ніж я встигаю заперечити. Це Деніелів камердинер приніс чистий одяг, як його пан мені й пообіцяв. Відчуваючи, що я вагаюся, Діккі забирає в нього