Читати книгу - "Трійця непосидючих, або халепа на трьох, Каріна Дубініна"

- Еммм, давай я тобі краще покажу, тільки випий ліки проти алергії, і, будь ласка, не кажи поки нікому. Добре?

Ох, забула. Треба взяти щось смачненьке для Бегемотика.

Обернувшись, щоб все ж таки дійти до кухні, краєм ока помітила знайому річ на татковому столі. То був той самий глечик. Так он куди він дівся.

- Тату, то це ти взяв глечика? Чому навіть не сказав, не насварив? - здивовано дивлюсь на нього, а сльози від вдячності так і підкочують до краю очей.

- Доню, я піднявся на горище, аби оцінити збитки від ваших з Валею ігор, і на самісінькому порозі побачив глечик і пляму, як я гадаю, від молока.

Тато на диво був дуже спокійний, розважливий. Якийсь піднесений.

- То скажи, чому ти не розказав про це мамі та бабусі?

Тато підвів мене до старої, злегка запиленої шафи. Не знаю навіщо, але мені вже було цікаво. Трохи додавши зусиль, тато відсунув її ледь трохи від стіни, і підізвав мене до себе.

- Іро, підійди но, поглянь. Що ти бачиш? - показавши кудись в темряву між стіною і шафою, тато відійшов трохи в бік, аби я змогла щось там роздивитись.

- Ну там якийсь мотлох наче. Щось замотане...ні? - я перевела погляд на батька, витерши павутиння зі свого лиця.

- Там замотані шматочки татових платівок, які він збирав не один рік. Знаєш, що сталось? Коли я був малим, трохи меншим за вас із Валькою, я полюбляв порпатись в старих, цікавих речах мого батька — себто твого діда. І так одного разу, загравшись в цьому самому кабінеті, я взяв заборонене — платівки. Їх ніколи не можна було чіпати, та я все ж таки взяв. Ми із друзями запускали їх ніби то інопланетний корабель. Вигадували безліч різних ігор з тими платівками. Батько вже хворів, і не часто заглядав у свій кабінет, тому я не дуже переймався тим, що хтось виявить, що платівки зникли. До того ж пакування з них було на місці. Награвшись, я хотів було повернути їх на місця, але вони були безнадійно зіпсовані. Тож мій друг, приніс зі свого дому старі платівки, які нікому не були потрібні, і саме вони тепер лежать в цій шафі, а оригінали я розбив на мілкі друзки, замотав їх в мамину улюблену осінню кофту, і засунув саме сюди, між шафою і стіною. Тоді я дуже злякався, що мене буду сварити й за платівки, і за кофту, і вигадав, ніби в будинок вдерлись злодюжки. Мій татко хворів, тож все минуло більш — менш спокійно, адже нічого цінного не зникло, ніхто не постраждав — це вже добре. А на тім увагу і не загострювали, бо були проблеми більш серйозні. Так я і не наважився розповісти мамі, що сталось насправді.

Тато присів на диван, потер очі. І сказав:

- Тож я збережу твій секрет, а ти збережи мій. Не хочу аби наші з тобою мами засмучувались. Добре?

- Добре тату, але глечик, він безнадійно розбитий.

- Я його вже склеїв, ніхто і не помітить, що щось було з ним не так.

Поговоривши з татом, мені було наче і легше, а наче і якось важко на душі. Стільки таємниць виявляється в цьому дому. Тепер це як камінь ляже на мої ще не зрілі плечі.

Вже разом із татом, ми пішли до кухні, і взяли смаколики для кота. Дорогою до моєї кімнати, я розповіла батьку все як було. Він дуже любив тварин, але через алергію не міг їх тримати вдома. Тож він випив ліки й зайшов до моєї кімнати. Перед ним постала така картина: на розправленому ліжку, тихенько сопів величезний рудий, неймовірно гарний кіт. Вітерець з прочиненого вікна, ніжив його довгу, блискучу шерсть. Тато був в захваті від пухнастого.

- Знайомся тато, це Бегемот. Можна він буде жити з нами? Так, я знаю, що в тебе алергія, але може можна щось вигадати?

- Ми щось обов'язково вигадаємо. Можливо збудуємо йому будиночок на дереві, і зробимо доріжку до твого вікна. Як тобі така ідея, доню?

Тут я вже не витримала і заплакала обійнявши свого татка.

- Тато, але ми з Валькою, наробили багато шкоди, і ви повинні нам дати якесь покарання. Ми заслужили, я знаю.

- Що ж, як така справа, то твоїм покаранням буде тиждень без телевізора, і кожен ранок, будеш підмітати перед хатою.

Я дзвінко сміялась, і тато теж. Знаєте чому? Бо ж я влітку ніколи не дивилась телевізор. В мене і без нього купа цікавих справ є. А підмітати я люблю. Обожнюю спостерігати перехід від брудного до чистого. Тож скоріш це було чисто символічне покарання, перш ніж мама не вигадає щось більш вагоме. Правда, прокинувшись, мама все-таки додала і свою частину покарання. Тепер я зобов’язана мити посуд тиждень. А потім ще бабуся приєдналася. Вона в мене дуже сувора. Її покаранням було (все-таки будинок фактично був її) прополоти всі клумби у дворі. Я дуже не любила усі ці роботи в садку, та і посуд мити не любила. Як на мене, це дурне марнування часу. Ну простіше ж просто їсти з одноразового посуду і нічого потім не мити. Або ще можна харчуватись в кафе, наприклад. Але нічого, могло бути й гірше.

Що там у Вальки, я так і не знала. Адже ні цього дня, ні наступного, я так його і не побачила.