Читати книгу - "Межа , Шепіт Оповідачки"

Його постать мовчазно завмерла на порозі. Олександр стояв до мене спиною. Не йшов, але й не повертався. Ніби щось чекав. Від мене? Від неї?..

В наступну мить усмішка Катерини остаточно зникла. Очі, повні стриманої ніжності ще хвилину тому, тепер затуманилися болем.

Жінка опустила руку в сумку й дістала аркуш паперу.

Я побачила край документа й уже серцем відчула що це.

Свідоцтво про смерть.

Тиша між нами стала майже фізичною. Важкою. Холодною.

І я зрозуміла.

Ось він — справжній запит цієї зустрічі.

Не сварка про побут.

Не суперечки про батьків.

Катерина досі не відпустила Олександра. А він... він досі стоїть на порозі її життя. На межі — між минулим і тим, що має бути далі.

Мені перехопило подих. Високий рівень емпатії дав відчути частину болю Каті так, ніби в сонячне сплетіння встромили ножа. Проте я розуміла, що свою реакцію не маю права налякати і ще більше заглибити переживання клієнтки.

Це було майже фізичним відчуттям болю, яке миттєво відгукнулося у тілі. Наче в моєму серці з'явилась крихітна тріщина, крізь яку почала просочуватися чужа туга.

Я подивилась на Катю. Її очі — великі, спустошені, як у людини, що раптом опинилася в абсолютній тиші після бурі. Жінка трималася дуже гідно. Але ця стриманість була лише шкаралупою.

Я змусила себе дихати. Глибоко. Вільно. Бо зараз, у цю хвилину, я не мала права провалитися в її біль. Я мала залишитися опорою. Мала тримати реальність для Каті — тоді, коли вона сама тримала для себе його — Сашка.

Я бачила його тепер геть інакше.

Чоловік стояв на порозі мого кабінету — одна нога вже за межею, друга — досі тут. Він не втікав від проблем. Не був примарою у класичному сенсі. Сашко був пам'яттю Каті: її любов'ю, її нездатністю відпустити. Він жив у ній.

Але Олександр не міг більше бути поруч так, як жінка цього потребувала.

Його час серед живих завершився.

Її — ні.

Я зрозуміла, що вони прийшли сюди разом, тримаючись за старий зв'язок, за звичку бути "ми" навіть у відчаї. Але моя задача — допомогти їй вийти звідси самій.

Не покинутій. Не розбитій. А вільній.

Я повільно нахилилася вперед, так щоб наші погляди зустрілися, і дуже тихо, але чітко промовила:

— Катю... Ви зараз не самі. Я поруч. І я буду з вами стільки, скільки буде потрібно.

Вона не відповіла одразу. Її губи здригнулися — так зрадливо й щиро, як здригається серце перед риданням. Але вона кивнула. Ледь помітно.

А десь на порозі тінь, яку я не могла бачити очима, але чула всією сутністю, здається, ворухнулася. І чекала.

Чекала, коли вона сама скаже йому: "Можеш йти"...

Кінець