Читати книгу - "Межа , Шепіт Оповідачки"

Консультація тривала вже майже півгодини.

Катерина й Олександр сиділи на дивані навпроти мене — трохи повернуті одне до одного плечима й поглядами. Наче ця кімната існувала для них умовно — як фон, як декорація. Вони говорили, сміялися, часом сперечалися — наче б то це була їхня улюблена кухня десь вдома, де давно й легко звучить звичне “ти мене не слухаєш” чи “знову все не так”.

Я слухала їх уважно — водночас відсторонено, як і належить — з тієї внутрішньої дистанції, яку тримає кожен фахівець, щоб чути більше, ніж просто слова.

— Ну от скажи мамі, — з усмішкою кивав у бік Катерини Олександр, — що не можна дзвонити по п’ять разів на день. Це ж ненормально, правда?

— А ти не смійся, — відказувала Катерина трохи кусаючи губу, стримуючи посмішку. — У когось із нас хоча б є кому зателефонувати. А не так — “я сам собі режисер”, живу без порад і без контролю.

— Та я й не проти… — хитро знизував плечима Олександр. — Просто у вашій родині без колективної ради рішення не приймаються. Мама, бабуся, сестра — це ж ціла система.

— Зате в тебе її взагалі немає, — спокійно докидала Катерина. — Твій тато — це ж як привид. Дзвонити раз на три місяці й питати “як справи” — це не відносини. Це статистика.

Вони переглядалися й сміялися. Не злісно. Не гостро. Навпаки — по-домашньому.

Я ловила себе на думці, що зазвичай ці перші хвилини роботи з парою сповнені напруги. Мовчання. Обережності. А тут — мимовільна теплота. Наче вони прийшли не до психолога, а на зустріч один з одним.

І все ж… я помічала те, чого не побачив би зовнішній спостерігач.

Катерина дивилася мені в очі. Періодично, природно. Вловлювала мою присутність, зверталася до мене як до третього учасника цієї розмови.

А Олександр… не подивився на мене жодного разу.

Його погляд був прикутий до Катерини — до її обличчя, жестів, голосу. Я відчула дещо, як щось майже фізично присутнє — відгородженість. Його тут наче й не було поруч зі мною. Він наче перебував лише поруч із нею.

Така ситуація здавалося трохи дивною і в ній мені варто було розібратися.

Я дозволила молодим людям поговорити ще трохи — слухала дрібні побутові історії про те, хто не викинув сміття, хто загубив ключі, хто вкотре купив не той хліб у магазині. Вони вміли сміятися одне з одного так, як можуть тільки люди, які довго разом. Без зла. З любов’ю.

І все ж я знала: до психолога рідко приходять ділитися щастям.

Частіше — приходять з тим, що не дає спати вночі. Що душить, стискає груди, ховається за усмішками.

Тому я легенько відклала ручку й подивилася на них уважніше.

— Ви знаєте, — сказала я спокійно, теплим голосом, — мені дуже приємно спостерігати за вашою розмовою. За вашими жартами. Це справді рідкісна радість теплоти. Але скажіть… з яким запитом ви до мене сьогодні прийшли? Що саме вас привело? Чим я можу вам допомогти?

Катерина мовчки зітхнула й поглянула на Олександра. А він… він раптом випрямився, легко всміхнувся й сказав зовсім невимушено:

— Та нехай Катя розповідає. Я, мабуть, піду. Це ж їй треба.

Чоловік вже потягнувся до краю дивану, збираючись встати.

І тоді… я вперше насправді відчула ту незриму межу, до якої ми підійшли.

Ту межу, за якою починалося найголовніше.