Читати книгу - "Життя, кохання та війна, Амелія Ренальді"

Після розмови з Володею Назар не змінився одразу. Але щось у ньому почало ламатися.

Алкоголь більше не приносив полегшення. Тільки ще більше засмучував.

Його сни ставали гіршими. Він знову прокидався вночі, обливаючись потом, задихаючись від спогадів. Але тепер не було її голосу, який повертав би його в реальність.

Одного вечора він знову стояв біля вікна і дивився на її квартиру.

Софія була вдома. Вікно прочинене, світло горіло. Вона сиділа за столом, щось писала. Виглядала спокійною, майже щасливою.

Без нього.

І тоді його вдарило.

Він вважав, що робить правильно, коли відштовхнув її. Вважав, що вона заслуговує на когось кращого. Але правда була іншою: він просто злякався.

Злякався, що не зможе дати їй те, що вона хоче. Що зламає її, як війна зламала його.

Але вона ж не здалася. Вона була поруч навіть у найгірші моменти.

А він – ні.

Він втік.

Назар рішуче вийшов з квартири.

Він більше не буде ховатися.

Назар стояв перед її дверима.

Його серце билося нерівно, пальці стискалися в кулак, а в голові бився єдиний голос: "Що ти робиш?"

Він міг розвернутися, піти, зробити вигляд, що нічого не було. Але всередині вже не залишилося сил удавати, що все гаразд.

Він постукав.

Через кілька секунд двері відчинилися, і перед ним з’явилася Софія.

Вона виглядала здивовано. Її очі пробіглися по ньому, помічаючи втому, темні кола під очима, стиснуту щелепу.

— Назар?

Він не знав, що сказати.

Тепер, коли вона стояла перед ним, всі заготовлені фрази зникли.

— Можна увійти?

Вона мовчки відступила, даючи йому дорогу.

Квартира була маленькою, затишною. Не такою, як його — порожньою та холодною. Тут було життя.

Він пройшов усередину, розгублено провів рукою по потилиці.

— Чого ти прийшов? — її голос був рівний, без злості.

Це було ще гірше. Він би витримав крик, звинувачення. Але не цю спокійну байдужість.

— Я… я помилявся, Софіє.

Вона схрестила руки на грудях, не відводячи від нього погляду.

— У чому саме?

— У всьому. — Він нарешті зібрався з думками. — Я думав, що роблю правильно, коли відштовхнув тебе. Але я просто боявся.

Вона мовчала.

— Я не знав, як бути поруч, як прийняти твою підтримку. Я звик усе вирішувати сам. І тому вибрав легший шлях — втекти.

Софія зітхнула.

— Я чекала, коли ти це зрозумієш.

Він здивовано глянув на неї.

— Чекала?

— Так. Бо я знала, що ти не той, хто здається.

Вона підійшла ближче, уважно вдивляючись йому в очі.

— Але питання в іншому, Назаре. Чого ти хочеш тепер?

Його відповідь була простою.

— Шанс.

Він більше не був певен у собі так, як колись.

Але тепер знав головне — він не хоче жити в темряві. І не хоче втратити її.

Софія дивилася на нього довго. Потім усміхнулася.

— Ну що ж… Спробуємо.

Назар сидів на її дивані, втупившись у свої руки. Софія мовчки стояла перед ним, чекаючи.

Він прийшов, сказав, що помилявся, що хоче шанс. Але тепер… тепер знову сумнівався.

— Я занадто поганий для тебе, Софіє, — його голос був хрипким. — Я зламаний.

Вона зітхнула, опустившись у крісло навпроти.

— Ти це вже казав. І що далі?

Він підняв голову, і вона побачила в його очах те, чого не очікувала. Страх.

— Я не можу без тебе.

Ці слова вискочили так, ніби він сам не контролював їх.

— Я думав, що зможу, що все зробив правильно. Але без тебе… я задихаюся.

Софія дивилася на нього довго.

— Назаре… — вона говорила м’яко, але твердо. — Ти можеш вирішити, що ти поганий, що недостойний. Але я цього не вирішувала.

Він мовчав.

— Я обираю тебе. Але якщо ти знову втечеш, вдруге я тебе вже не чекатиму.

Назар стиснув кулаки.

— Я не піду.

Вона кивнула, а потім, не кажучи більше ні слова, просто підійшла і обійняла його.

І вперше за довгий час він відчув, що не один.

Софія знову жила у квартирі Назара. Але цього разу все було інакше.

Вона не була гостею, яку він прихистив на кілька днів. Вона була частиною його життя.

Її книги стояли на полицях поряд із його тактичною літературою. У шафі з’явилися її сукні. На кухні — чай, який вона любила, і солодощі, які він ніколи раніше не купував.

Вона більше не працювала в центрі реабілітації для військових. Її перевели в інклюзивно-ресурсний центр, де вона працювала з дітьми та підлітками. Їй подобалося. Вона приходила додому змучена, але щаслива.

А він… він усе ще не міг повірити, що вона тут.

Цієї ночі він прокинувся, коли вона повернулася в ліжко після душу.

Софія була в його футболці, її волога шкіра пахла лавандовим шампунем. Вона лягла поруч, і Назар відчув її тепло.

— Чому не спиш? — запитала вона тихо.

— Звичка, — буркнув він, витягуючи руку, щоб притягнути її ближче.

Вона не опиралася.

Він вдихнув її запах, провів губами по її шиї, і вона мимоволі затримала подих.

Він знав, що вона хоче цього так само, як і він. Але щось усередині нього досі шепотіло: "А якщо вона втече?"

Але коли вона перевернулася до нього, її пальці торкнулися його обличчя, ковзнули по шраму над бровою, Назар забув про страх.

Він просто був тут. Поруч із нею.

Вона цілувала його ніжно, терпляче, ніби розтоплювала кригу, яка тримала його серце.

І в якийсь момент він здався.

Пізніше, коли вона спала, Назар лежав, дивлячись у стелю.

Йому було добре. Надто добре.

Але в глибині душі його все ще переслідувала думка: "Що, якщо вона зрозуміє, що я не такий, як їй потрібно? Що, якщо залишить?"

Він вижив у війні. Він втратив друзів, поховав частину себе.

Але цей страх…

Цей страх втратити її був найгіршим з усіх.