Читати книгу - "Життя, кохання та війна, Амелія Ренальді"

Назар завжди вмів контролювати себе. В бою, у бізнесі, у житті. Але це було до війни.

До того, як він повернувся і зрозумів, що нічого не закінчилося. Що війна тепер у його голові.

Йому снилися друзі. Вони кричали, падали в землю, зникали у вибухах. Він бачив себе там, у тому клятому окопі, коли їх накрило мінами. Чув дзвін у вухах від контузії. Відчував запах крові та гару.

А потім прокидався у власному ліжку, але тіло все ще було там. В минулому.

Однієї ночі він прокинувся від того, що задихався. Тіло було мокре від поту, пальці судомно стискали простирадло. Софія стояла біля ліжка.

— Назаре, ти в безпеці, — її голос був тихий, але впевнений.

Він дивився на неї і не міг відразу зрозуміти, де він. Що реальне, а що ні.

— Ти просто зараз тут. У цій кімнаті. Я з тобою. — Вона торкнулася його руки. Її дотик був легким, але на диво заспокійливим.

Назар важко дихав, стискаючи кулаки, ніби намагаючись утримати себе в цьому світі.

— Це просто ПТСР, — вона продовжувала. — Це не твоє життя. Це твій мозок, який досі бореться з тим, що сталося.

Він відвів погляд.

— Ти нічого не знаєш.

— Ні, знаю. І знаю, що ти не винен, що вижив.

Ці слова вдарили в нього сильніше за будь-який вибух.

Вона знала. Вона бачила його біль.

І саме тому він зрозумів: їм краще розійтися.

Вона не для нього.

Він — уламок минулого. Лід, який не здатен розтанути.

Наступного дня Назар запропонував їй знайти собі квартиру.

— Це для твого ж блага, — сказав він, навіть не дивлячись на неї.

Софія мовчала довгий час. Потім кивнула.

— Добре.

Вона не сперечалася.

І від цього було ще гірше.

Через кілька днів вона переїхала. Назар допоміг знайти квартиру, навіть оплатив перший місяць, хоча вона не хотіла брати гроші.

Коли вона зникла за дверима нового житла, він відчув щось схоже на втрату.

Але це було правильно.

Так мало бути.

Назар не пам’ятав, коли востаннє пив так багато.

Колись він зневажав чоловіків, які топили свої проблеми в алкоголі. Вважав, що це слабкість. Але тепер… тепер він сам став таким.

Спочатку він випив просто для того, щоб заснути. Потім – щоб перестати думати. Потім – щоб перестати відчувати.

Але найгірше було ввечері.

Він приходив додому, сідав у крісло біля вікна і дивився на будинок навпроти. На її вікна.

Світло вмикалося пізно. Вона працювала допізна. Іноді тіні рухалися за фіранками. Іноді вона виходила на балкон, обійнявши себе руками.

Назар не знав, чи бачить вона його. Але навіть якби бачила, що це змінило б?

Він сам зробив свій вибір.

Одного разу, коли він уже вкотре сидів із пляшкою, зайшов Володя.

— Що це за цирк, брате? — він спокійно вийняв пляшку з Назарових рук і поставив на стіл.

Назар нічого не відповів.

— Ти не п’єш, — нагадав Володя. — У нас ще бізнес, якщо ти забув.

— Все під контролем, — пробурмотів Назар.

— Брехня.

Володя пройшовся кімнатою, глянув на вікно.

— Це через неї?

Назар стиснув зуби.

— Я зробив, як правильно.

— Правильно для кого?

Назар не знав, що відповісти.

Володя сів навпроти.

— Знаєш, коли ти мене витягнув з того дна, я думав, що ти найміцніша людина, яку я знаю. А зараз дивлюсь і бачу лише уламки.

— То що мені робити? — гірко кинув Назар.

— Для початку – зізнатися собі, що ти її втратив. І що тобі це боляче.

Назар провів рукою по обличчю.

Він не хотів цього визнавати.

Але, здається, Володя мав рацію.