Читати книгу - "Детектив Соловей. Книга 3: Смерть в архіві., Віталій"

Наступного ранку, ледве сонце визирнуло з-за Дніпра, заливаючи Поділ помаранчевим світлом, підполковник Соловей та лейтенант Петренко вже стояли перед сірими дверима багатоквартирного будинку на вулиці Ярославській. Саме тут, у звичайній, на перший погляд, київській багатоповерхівці, розташовувалася квартира Владислава Миколайовича Коваленка. Це було стандартне житло, але Соловей знав, що найцікавіші таємниці часто ховаються за найбуденнішими фасадами.

— Як гадаєте, що ми тут знайдемо, підполковнику? — запитав Петренко, коли вони підіймалися сходами, що пахли старим деревом та фарбою.

— Те, що дозволить нам зрозуміти, над чим працював Коваленко. Його життя, його звички, його думки — все це може бути відображено в його домі, — відповів Соловей, його сіро-блакитні очі уважно розглядали кожну щілину, кожну нерівність стін, наче вони могли розповісти йому щось.

Двері квартири були відчинені криміналістами, які вже закінчували свою роботу. Зайшовши всередину, Сергій одразу відчув атмосферу помешкання. Вона була такою ж охайною і наповненою книгами, як і сам архіваріус, якого вони бачили мертвим лише вчора. Повітря було сухим і пахло папером, трохи затхло, але не неприємно.

Це була типова квартира одинака, що жив заради своєї роботи. Жодних зайвих речей, мінімум меблів, але книги були скрізь: на полицях, на столі, навіть стопками на підлозі біля стін. Здавалося, кожен сантиметр простору дихав інтелектом та науковою працею.

Соловей почав методичний огляд. Його погляд ковзав по обкладинках книг — переважно історичні монографії, довідники з архівознавства, збірки документів періоду війни та повоєнних років. Жодних детективів, жодних романів – лише наукова література.

— Він жив своєю справою, — пробурмотів Соловей, розглядаючи полиці.

Петренко тим часом оглядав спальню, яка була ще скромнішою, ніж вітальня. Ліжко, невелика шафа, тумбочка. Жодних особистих речей, що могли б розповісти про кохання, хобі чи дружбу.

— Нічого особистого, підполковнику. Ані фотографій, ані сувенірів, — констатував Іван. — Схоже, його життя дійсно обмежувалося роботою.

Соловей зосередився на робочому столі в вітальні. Стіл був заставлений стосами паперів, роздруківок, рукописних нотаток. Поруч стояла настільна лампа, що, ймовірно, горіла до пізньої ночі, адже архіваріус був "совою". Тут же лежали кілька відкритих наукових журналів. Усе свідчило про напружену, безперервну роботу.

Серед цього безладу, який для самого Коваленка, напевно, був ідеально організованою системою, Соловей помітив щось незвичайне. Це був тонкий, пожовклий від часу конверт. Він лежав недбало, наче хтось кинув його туди поспіхом. Конверт не мав жодної адреси чи марки, але на ньому була чітка, хоч і трохи вицвіла, старовинна печатка. Вона зображувала якийсь символ – можливо, герб, або емблему таємного товариства, чи просто старий сімейний знак.

Сергій обережно взяв конверт. Його міцні пальці відчули щільність старого паперу.

— Іване, подивися на це, — покликав він Петренка. — Це не схоже на звичайну пошту.

Петренко підійшов ближче, зацікавлено схилившись.

— Цікаво. Що це за символ? Я ніколи такого не бачив.

Соловей обережно, ледь торкаючись, провів пальцем по відбитку печатки. Вона була виконана майстерно, з безліччю дрібних деталей, які одразу неможливо було розібрати. Всередині конверта щось було. Соловей не наважився відкривати його голими руками, щоб не пошкодити потенційні докази. Він обережно помістив конверт у спеціальний пакет для доказів.

— Це важливо. Дуже важливо, — сказав Соловей. — Віднесемо його в лабораторію. Можливо, там є якісь відбитки. Або, що ще важливіше, ми дізнаємося, що всередині.

Серед інших матеріалів на столі, вони також знайшли кілька фотографій старих документів. Це були знімки якихось реєстрів, списків, можливо, фінансових звітів або кадастрових планів. Деякі з них були зроблені в поганій якості, що свідчило про те, що Коваленко міг фотографувати їх таємно. Також були розкладені карти – старі, детальні карти Києва та його околиць, на яких Коваленко робив якісь помітки олівцем. Червоними кружечками були обведені деякі будівлі, можливо, пов’язані з певними подіями чи інституціями.

— Він не просто збирав інформацію. Він її аналізував, пов'язував, — зазначив Соловей. — Це не просто науковець. Він був детективом, але в минулому.

Повернувшись до відділу, Соловей передав конверт та всі знайдені документи експертам. Він розумів, що для розшифровки цих матеріалів йому знадобиться допомога професіоналів, які володіють глибокими знаннями в історії та архівознавстві.

Після недовгих роздумів, Сергій вирішив звернутися до професора Ігоря Степановича Гнатенка. Гнатенко був справжньою легендою у світі української історії. Його знали як видатного фахівця з XX століття, особливо з періоду Другої світової війни та післявоєнних років. Він був автором численних наукових праць і мав репутацію людини, яка вміє читати між рядків історії. Соловей раніше вже перетинався з ним на конференціях, пов'язаних з викриттям воєнних злочинців, і знав про його гострий розум.

Сергій набрав номер. Через кілька гудків почувся хриплуватий, але бадьорий голос.

— Професор Гнатенко слухає.

— Доброго дня, Ігоре Степановичу. Це підполковник Соловей. Перепрошую за несподіваний дзвінок, але у мене до вас дуже важлива справа.