Читати книгу - "Казкові пригоди Грайлика"

— Раджу тобі спершу знайти твого друга Дона. Він зараз у палаці графа Чужекала-Хочукала. У нього, певно, й довідаєшся. Він людина обізнана. Недаремно казав, що головне — інформація.

— Значить, Дон не в полоні. А де він подівся, як я на вежу-здоровежу заліз? Певне, обдурив мене? А я йому так вірив!

— Сам спитаєш. До замку Чужекала-Хочукала веде ота стежка. Скачи й нікуди не звертай. Ніч буде місячна, зоряна, дорогу не згубиш. На жаль, більше нічим допомогти тобі не зможу. Мушу повертатися на свою планету, бо ресурси енергії вже вичерпуються. Бувай здоровий! Щасливо тобі! — Якцетак підстрибнув, з холош його залізних штанів вирвалося полум’я, він злетів у повітря, почав набирати швидкість і незабаром перетворився на одну з миготливих зірок вечірнього неба.

А Грайлик пришпорив свого коника Віника і поскакав стежкою.

РОЗДІЛ VII

Події у замку графа Чужекала-Хочукала

Брама була така ж залізна, але замків було менше, ніж у Моєкала-Недамкала. І віконце у залізних дверях було більше.

Коли воно відчинилося, Грайлик побачив не лише око, але й ніс охоронця і чорні вуса.

— Хто такий? Що треба? — побачивши Грайлика, око враз перелякано вирячилося, ніс загострився, а вуса настовбурчились.

— Ой! — вилетіло з-під тих вусів, і віконце захлопнулося. І затупотіли, віддаляючись, важкі залізні чоботи.

«Чого це він?» — здивувався Грайлик. Торкнув двері, і раптом вони відчинилися: чи були незамкнені, чи охоронець їх відчинив.

Грайлик розмірковувати не став, зайшов та й усе.

У дворі не було нікого.

І біля входу в замок — теж нікого.

І двері теж відчинені.

Грайлик свого списа — лижну палицю — у руках міцніше стис, двері ногою штовхнув і зайшов рішуче. Будь що буде. Лицарі ніколи не відступають. Сказав же інопланетянин Якцетак, що треба спершу знайти Дона, — значить, треба знайти.

Замок величезний, склепінчасті стелі високо угорі ледве видні.

Усі стіни від підлоги до тих захмарних склепінь всуціль зброєю завішані: мечі, списи, шаблюки, сокири бойові…— чого тільки нема. На кам’яній підлозі у свічниках чудернацьких свічки горять. А з людей не видно нікого.

Грайлик із зали в залу переходить. Порожньо. Безлюдно. Ні душі.

Коли дивиться: біля довжелезного столу, скатертиною до самісінької підлоги накритого, полум’я свіччине коливається. Наче дихає хтось.

Підійшов Грайлик, списом своїм скатертину відхилив — аж там принц Бо-Бо. Очі перелякані, рот роззявлений. І палець до рота притулений — цить, мовляв.

— Що таке? — пошепки питає Грайлик,

— Нічого, — теж пошепки відповідає принц Бо-Бо.

— Що ви тут робите?

— Лежу. Ховаюсь.

— Від кого?

— Кажуть, сатана якийсь біля воріт стукав.

— Та то я.

— Ага. Мабуть, ти.

— То хіба я сатана?

— А хто ж. З вежі-здоровежі ще ніхто не тікав без драбини.

— А-а, — одразу змикитив Грайлик. — Я такий!.. А де Дон?

— У… у буфеті,— і пальцем тиче. — Тільки не кажи, що це я сказав.

Обернувся Грайлик.

Попід стіною здоровенницький дубовий буфет стоїть. Не буфет, а фортеця середньовічна — нагорі різьблені вежки, шпилі, на численних дверцятах звірі… тварини всякі, теж різьблені.

Підійшов Грайлик до буфета. Одні дверцята відчинив — келихи великі з покришками на полицях. Другі відчинив — тарелі здоровенницькі навалом. Відчинив треті — сидить навпочіпки, скоцюрбившись, Дон. Усміхається криво, жалюгідно.

— Що ж ви мене кинули? — докірливо каже йому Грайлик.

— Хто?! Я?! Я кинув?! Та ти що! — бухнув себе Дон кулаком у груди, вилазячи з буфета. — Я… Та я… От пожди. Зараз я тобі доведу. Докази принесу. От почекай тут трошки.

І, залізно гримаючи по кам’яній підлозі, Дон побіг кудись у темряву.

Тим часом принц Бо-Бо виліз з-під столу. Обтрусився, глянув на Грайлика з цікавістю і раптом зашепотів:

— Слухай! Тікай звідси, поки не пізно. Бо… бо… бо пропадеш. Тобі — що? — більше за всіх треба? Я бачу — ніякий ти не сатана. Звичайний хлопчик. Жаль мені тебе, тікай. Бо… бо… — договорити принц не встиг.

З темряви вигулькнула дивовижна постать. В одній руці меч, у другій шаблюка. Під однією пахвою спис довжелезний, під другою бойова сокира. На грудях щит прив’язаний.

На голові шолом з опущеним забралом.

— А хто це без дозволу зайшов до мого замку?! Трам-тарарам!

Грайлик зрозумів, що то граф Чужекало-Хочукало.

— Я! — дзвінко сказав Грайлик. — Я зайшов, бо шукаю принцесу Шах-Шароню, щоб визволити її.

— Ха-ха-ха! — зареготав граф. — А йди-но сюди, зухвалий хлопчисько! Боїшся?

— Ні! Не боюсь! — гордо вигукнув Грайлик і пішов уперед.

«Ну все! Зараз він мене шандарахне мечем. А лат нема…» — ще встиг подумати.

Але сталося інше.

Камінь підлоги, на який ступив Грайлик, раптом висмикнувся у нього з-під ніг, і наш герой полетів у чорне холодне провалля.

РОЗДІЛ VIII

Таємнича незнайомка Лімпампоня

Грайлик лежав у суцільній темряві, приголомшений, ледь живий.

Добре, що хоч не забився, — впав на купу якоїсь гнилої трухлявої соломи.

У вухах все ще лунав глузливий регіт графа. Піддурив! Навмисне підкликав Грайлика, щоб той ступив на потаємний камінь, який був одсувним люком у провалля.

А Дон… Знову невідомо, чи заодно він з графом, чи ні. Куди побіг, де дівся — хто його зна…

Суцільні таємниці й несподіванки у тому середньовіччі. Грайлик помацав навколо руками і намацав свій вірний спис. Пригорнув його до грудей — наче легше стало. Потім почав списом в усі боки тикати. Куди не тикне — всюди спис твердо утикається у камінь. А вгорі порожньо. Далеко той люк, не доскочиш. Переконався Грайлик — у кам’яному мішку він. Звідси навіть інопланетянин Якцетак не визволив би його, якби на свою планету й не полетів. А він же полетів. Отже й сподіватися нема на кого. Гаплик!

— Негідники! Лицарські часи, називаєтьсяі Середньовіччя трикляте! — кричить Грайлик, та навіть сам не чує власного голосу — наче у подушку кричить.

Ну й типи у тому середньовіччі!

Хоча…

А у їхньому дворі?..

Роман-Отаман — чим не Менших-Ображайло?

А Славко Лис — справжнісінький Чужекало-Хочукало, все у всіх одбирає.

А Сашко Чеберяка — викапаний Моєкало-Недамкало.

Та все одно — хоч плач.

І не так за себе досадно Грайликові, як за принцесу Шах-Шароню.

Єдина була, можна сказати, надія у бідної принцеси, що він її визволить. І безглуздо провалилася та надія у мокре підземелля. Лежить на гнилій соломі у кам’яному мішку. Безсила й безпорадна.

Було б сказати графові: «А чого це я маю до вас іти. Ідіть ви до мене, як вам треба!» Якби ж знаття!

І