Читати книгу - "Давній порядок і Революція, Алексіс де Токвіль"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А між тим нині неважко переконатися, що похід проти релігії був лишень епізодом у цій великій Революції, рисою, що різко виступає, але є мінливою, в зовнішності, тимчасовим породженням ідей, пристрастей, окремих фактів, що передували їй та готували її, але не продуктом її власного генію.
З цілковитою підставою розглядають філософію XVIII століття однією з головних причин Революції, і вельми справедливо, що ця філософія була перейнята невірством. Проте в ній слід розрізняти дві зовсім відмінні між собою й незалежні частини.
В одній з них приховуються нові чи оновлені думки, що стосуються становища суспільств та принципів цивільних і політичних законів, про те, якою, наприклад, є природна рівність людей, про скасування всіх привілеїв каст, класів, а отже, й фахів, про верховенство народу, всесилля суспільної влади, одноманітність законів. Усі ці доктрини — не лишень причини Французької революції; вони утворюють, можна сказати, її сутність; вони — основна, довговічна й, за умовами часу, найправильніша з її створінь.
В іншій частині своїх доктрин філософи XVIII століття взялися з якоюсь особливою люттю до церков; вони нападали на духівництво, ієрархію, заклади, догмати й, щоб остаточно звергнути церкву, замислили з корінням вирвати саме християнство. Але цей розділ філософії XVIII століття, отримавши свій початок у тих самих фактах, що їх руйнувала Революція, мусив поступово зникнути разом з ними й виявитися мовби похованим у її тріумфі. Щоб зрозуміли мою думку, я додам іще кілька слів, бо маю намір в іншому місці повернутися до цього важливого предмету: християнство запалило цю жагучу ненависть до себе не стільки як до релігійної доктрини, скільки як до політичної інституції; не тому що священики претендували заправляти справами того світу, а тому що вони були власниками, адміністраторами, отримували десятину в цьому світі; не тому що церква могла зайняти місце в новому суспільстві, яке ще належало збудувати, а тому що вона займала наймогутніше й найбільш привілейоване становище в тому старому суспільстві, яке належало стерти на порох.
Погляньте, як час висвітлив цю правду й далі робить її очевиднішою з кожним днем: у міру того, як зміцнювалася політична справа Революції, її протирелігійна справа розпадалася; тимчасом як колишні політичні інституції, які зазнали її нападу, дедалі руйнувалися; коли сили, впливи, класи, особливо ненависні їй, були остаточно переможені й внаслідок їхньої нищівної поразки вщухла навіть ненависть, яку розпалювали вони; коли, нарешті, духівництво почало цуратися всього, що полягло разом з ними,— могутність церкви поступово почала відновлюватися й зміцнюватися в людських душах.
І не вірте, що цей процес пережила сама тільки Франція; в Європі немає такої церкви, яка не відродилася б з часів Французької революції.
Припускати, що демократичні суспільства за своєю природою вороже налаштовані до релігії, означає дуже помилятися: ніщо в християнстві, ніщо навіть у католицизмі не перебуває в безумовній суперечності з духом таких суспільств, а багато що навіть значною мірою сприяє йому. До того ж досвід попередніх століть показує, що найбільш життєвий нерв релігійного інстинкту завше коренився в серці народу. Всі релігії, що зникли, знаходили в ньому свій останній прихисток, і було б вельми дивно, якби інституції, які прагнуть допомогти запанувати ідеям та прагненням народу, переслідували необхідну й постійну мету довести людський розум до безбожництва.
Усе, що я тільки-но сказав про релігійну владу, можу з іще більшим правом повторити, говорячи про суспільну владу.
Бачачи те, як Революція враз змела всі інституції й звичаї, що підтримували в суспільстві ієрархію й порядок, можна було б гадати, що наслідком її буде не тільки руйнування цього, а й будь-якого суспільства; не тільки певного уряду, а й самої суспільної влади; й треба було зробити висновок, що природа її — істотно анархічна. Й при всьому цьому я наважуюсь твердити, що все це тільки здавалося.
Менш ніж через рік після того, як почалась Революція, Мірабо таємно писав королю: «Порівняйте новий стан справ з колишнім порядком; ось звідки можна почерпнути радість і надію. Частина актів Національних зборів — і частина значуща,— очевидячки, сприятлива монархічному управлінню. Хіба то дрібниці звільнитися від парламенту, від Штатів, від духовної корпорації, привілейованих осіб? Думка про те, щоб з усіх громадян створити один клас, сподобалася б Рішельє: така рівна поверхня полегшує справу керування. Ціла низка царювань за цілковито монархічного ладу не зробила б так багато для королівського авторитету, як один цей рік Революції». Так говорити могла тільки людина, яка розуміє Революцію й здатна керувати нею.
Ставлячи перед собою мету не лише змінити старий уряд, а й знищити стару форму суспільства, Французька революція мусила водночас напасти на всі інституції влади, зруйнувати всі суспільні впливи, знищити традиції, оновити мораль і звичаї та очистити людський розум від усіх ідей, на яких доти ґрунтувалися пошана й покора. Звідси — її своєрідний анархічний порядок.
Але викиньте ці уламки: ви помітите величезну центральну владу, яка зібрала докупи й присвоїла собі всі часточки авторитету та впливу, що раніше були розкидані в масі другорядних гілок влади, прошарків, класів, фахів, родин та індивідуумів та мовби розсіяні по всьому соціальному організму. Світ не бачив такої влади з часу падіння Римської імперії. Революція створила цю нову владу, або, точніше, ця остання мовби постала сама собою з руїн, нагромаджених Революцією. Уряди, утворені нею, хисткіші, це правда; проте вони набагато сильніші за уряди, що їх вона скинула; вони хисткі й могутні внаслідок одних і тих самих причин, про що я поведу мову в іншому місці.
Саме цю просту, правильну й величну форму й розгледів Мірабо крізь уламки напівзруйнованих старих інституцій. Цей предмет, незважаючи на свої обсяги, тоді ще був непомітним для очей юрби; та поступово час розкрив його для погляду всіх людей. Нині до нього прикуті погляди особливо монархів. Його споглядають захоплено й із заздрістю не лишень ті з них, які своїми тронами завдячують Революції, а й навіть ті, хто найбільш вороже налаштований до
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Давній порядок і Революція, Алексіс де Токвіль», після закриття браузера.